Богословські концепції культури Аврелія Августина, Тілліха, Бердяєва і Шептицького. Екуменізм

Тема 3. Філософські концепції культури

Проблеми культури як багатопланового, багатофункціонального суспільно-історичного явища стали об’єктом дослідження філософів, соціологів, етнографів, істориків, мистецтвознавців. Множинність методологічних підходів і різноманітність теоретичних концепцій культури зумовлені складністю вивчення як загальних закономірностей становлення і розвитку світового культурного процесу в цілому, так і специфіки його прояву на регіональному чи національному рівні, а також у рамках конкретно-історичних епох або періодів. Ця специфіка полягає в тому, що ті культури, які існували в минулому, і ті, які існують у різних регіонах, серед різних націй нині, відрізняються не тільки характером і способом функціонування, але й змістом і структурою їх формуючих чинників, рівнем їх впливу на сфери суспільного життя. Разом з тим вони володіють чимось спільним, що робить їх надбанням єдиного культурного прогресу світової цивілізації.

З усієї багатоманітності філософських підходів до аналізу культури зосередимо увагу на найосновніших, для зручності засвоєння згрупувавши їх за подібністю змісту.

Богословські концепції культури. При розгляді цих концепцій слід підкреслити, що в них термін «культура» вживається у значенні культу (лат. cultus – вшанування, поклоніння). У даному випадку етимологічний смисл культури не випадково збігається з понятійним, оскільки суть її, згідно з уявленнями богословів, полягає в процесі осмислення божественного в природі й історії. Поклоніння вищій надприродній силі, яка скеровує долю світу і людини, визначає основний предмет культурної діяльності людей. В силу того, що Бог у теологічній концепції історії і культури є центром

і творчою силою світобудови, сенс людського життя з його повсякденними турботами і хвилюваннями втрачає свою самоцінність. Тут головне – через пізнання Бога підготуватися до справжнього життя, яке лежить за межами соціального буття.

Концептуальні засади богословського розуміння культурного розвитку були закладені в епоху середньовіччя отцями християнської церкви. Аврелій Августин (354-430) у трактатах «Сповідь», «Про град Божий» торкається проблем динаміки особи і всесвіт ньої історії. Розкриваючи суперечливий процес становлення особи, Августин приходить до висновку, що тільки Божа благодать може вивести людину з гріховної інерції і тим самим врятувати від падіння. В розвитку історії Августин виділяє два види людської спільноти: «град Божий», який заснований «на любові до Бога» і на «презирстві до себе», тобто церква, та «град земний» – заснований «на любові до себе» і на «презирстві до Бога», тобто держава. Хоч теолог вбачає в державі уособлення зла, він, однак, виправдує її існування як кару за гріховну природу людини

В кінці XIX й на початку XX ст. богословську концепцію культури опрацьовував П. Тілліх (1886-1965). Філософія культури, на його думку, є теологією культури. Виходячи з цього принципу, філософ вбачає трагедію культури у взаємному відчуженні сакрального і світського. Все, що ми називаємо культурою, несе в собі відношення людини до «безумовного», а отже, містить релігійний досвід. Сьогоднішнє протистояння релігії і культури, з йога точки зору, не відміняє їх суттєвої єдності, оскільки релігія є субстанцією культури, а культура – функцією релігії. Однак в умовах земної історії або релігія зовнішнім способом підпорядковує культуру (геторономія), або культура відособлюється, замикається в собі і втрачає тим самим смислові опори (автономія). Як у першому, так і в другому випадку проявляється демонічне, деструктивне начало. Як ідеал Тілліх висуває принцип гармонії двох сторін – «теономну культуру», яка не може бути реалізована повністю в історичних межах. Завдяки тому, що субстанція і форма постійно прагнуть До синтезу, зберігається творча напруга в історії. Своїми ідеями про подолання конфесійних відмінностей на засадах християнства Тілліх сприяє поширенню екуменічного руху.

За М. Бердяєвим (1874-1948), культура є результатом розгортання змісту релігійного культу. Філософська думка, наукове пізнання, архітектура, живопис, скульптура, музика, поезія, мораль – усе це в органічній цілісності перебуває в церковному культі, хоч у ще не диференційованій і не розгорнутій формі. Культура зв’язана з культом предків, з переказами, традицією. Вона повна священної символіки, в якій відображені знаки зовсім іншої духовної дійсності. Однак у самій культурі, на думку філософа, закладена тенденція до розкладу своїх релігійних і духовних основ, в нівелюванні своєї символіки. Втрата сакрального, символічного в культурі пройшла ряд етапів – Ренесанс, Реформацію, Просвітництво. Цей процес знаходить своє логічне завершення у марксизмі і ніцшеанстві, що знаменують епоху цивілізації, яка, на відміну від культури, позбавлена релігійного змісту.

Заслуговує на увагу інтерпретація суті та змісту культури митрополитом греко-католицької церкви А. Шептицьким (1865-1944). Він вважав, що суспільний устрій повинен базуватись на засадах християнської моралі, оскільки «неможливий є економічний добробут без моралі, – бо неможливий він без суспільного ладу, а отже, суспільного ладу нема, де нема рівноваги прав і обов’язків». Шептицький одним із перших проголосив ідею екуменізму, яка полягає у прагненні з’єднати Захід і Схід через греко-католицьку церкву і тим самим навернути християн до первісної єдиної церкви, заснованої Ісусом Христом. При цьому він керувався глибокою толерантністю до почуттів людей інших конфесій, доступними йому засобами захищав їх права.