Література епохи Відродження (Ренесансу)

Значними досягненнями характеризується художня культура епохи Відродження. Саме в цей період у скарбниці світової літератури з’явилися твори таких митців слова, як Данте Алігієрі, Франческо Петрарка, Джованні Боккаччо, Франсуа Рабле, Мігель де Сервантес, Фелікс Лопе де Вега, Уїльям Шекспір та інші.

Італійський поет Данте Аліг’єрі (1265-1321) у знаменитій «Божественній комедії» змалював своє уявне блукання в потойбічному світі, відтворивши суспільство того часу з усіма його вадами та людськими гріхами – від політичних чвар партій, від занепаду авторитету враженої корупцією церкви до трагізму людської особистості, яка так і не спромоглась у своєму житті позбавитися недобрих пристрастей та звичок. Творчість Данте зробила величезний вплив на подальший розвиток європейської культури.

Франческо Петрарка (1304-1374) – італійський поет – увійшов в історію як зачинатель гуманістичної культури Відродження. Свій світогляд, який базувався на ідеалізації античної культурної спадщини, він виклав у «Листі до нащадків». Та всесвітню славу принесла йому любовна лірика, присвячена Лаурі – жінці, яку він випадково зустрів у церкві і яка полонила його на все життя. Цикл віршів із двох частин («На життя мадонни Лаури» і «На смерті, мадонни Лаури») обіймає 317 сонетів, 29 канцон, дев’ять секстин, сім балад і чотири мадригали, складаючи своєрідний щоденник, у якому любовні переживання показані в усій їх суперечливості та мінливості. Лірика Петрарки стала класичним зразком любовної лірики, збагатила поезію музикальністю, образною витонченістю, стилістикою поетичних засобів, зокрема використанням антитез та риторичних запитань, які відображають душевні хвилювання.

Джованні Боккаччо (1313-1375) – один із засновників гуманістичної літератури італійського Відродження, автор знаменитого «Декамерона», поем та роману «Філоколо». «Декамерон» – це збірка реалістичних новел, об’єднаних тематикою та гуманістичною спрямованістю; основний зміст їх – розкриття аморальності папського двору, розпусти монахів, висміювання аскетичної моралі Середньовіччя, прославлення насолод земного життя, чуттєвої любові. Новели просякнуті духом вільнодумства, добрим гумором.

Франсуа Рабле (1494-1553) – французький письменник, який увійшов у світову культуру як геній комічного. Його твір «Гаргантюа і Пантагрюель» написаний у фольклорному стилі, наповнений каламбурами, засобами гротеску, гри на подвійній жадобі героїв – жадобі вина і знань. Подорожі велетня Гаргантюа – це подорожі по життєвому морю тогочасної реальності з її радощами і болями, розумом і глупотою, достоїнством і нікчемністю. Роман Ф. Рабле став справжньою енциклопедією французької художньої культури епохи Відродження.

Мігель де Сервантес (1547-1616) – великий іспанський письменник, що ввійшов у світову культуру головним чином як автор роману «Дон Кіхот». Сюжет твору має специфічний іспанський колорит: двоє благородних романтиків – рицар Дон Кіхот та його зброєносець Санчо Панса – вперто намагаються протистояти пасивному соціальному оточенню, у зв’язку з чим постійно потрапляють у комічні ситуації. В романі з великою художньою силою показано трагікомізм ентузіазму благородної людської особистості в умовах панування практичного міщанства та бездуховності. «Дон Кіхот» – це сумний сміх над романтизмом епохи, яка вже відходить у минуле. В іншому плані роман розкриває крах високого благородства помислів людини тоді, коли вона прекраснодушно губить такт дійсності; у цьому загальнолюдське значення змісту «Дон Кіхота».

Фелікс Лопе де Вега (1562-1635) – іспанський драматург, поет і прозаїк. Серед його великої літературної спадщини найбільшу відомість здобули драматичні твори «Овеча криниця», «Собака на сіні», «Дівчина з глечиком», «Закохана витівниця». Пройняті антифеодальним пафосом, глибоким демократизмом, життєрадісністю, гумором, вони пропагували свободу почуттів, рівноправність жінки в коханні та шлюбі. Завдяки такому спрямуванню творча спадщина Лопе де Веги завжди була й залишається актуальною.

Уїльям Шекспір (1564-1616) – англійський драматург і поет, чиї драматичні твори «Ромео і Джульетта», «Багато галасу даремно», «Гамлет», «Отелло», «Король Лір», «Макбет», «Антоній і Клеопатра», «Зимова казка», «Річард III» та інші стали загальновизнаною класикою. Характерна особливість драматургії Шекспіра полягає у концентрації багатьох суперечностей життя у людських стосунках; звідси зображення людини у всій її багатогранності, значущості, величі, складності та динаміці. В його творах умістився цілий світ людських пристрастей, бажань та прагнень епохи Відродження. Творча спадщина Шекспіра справедливо вважається однією з вершин світового мистецтва.