Мистецтво епохи Відродження. Будівництво і архітектура Ренесансу

В епоху Відродження сталися радикальні зміни у принципах будівництва. Якщо середньовічна архітектура базувалась на уніфікованому церковно-схоластичному світогляді й колективному досвіді майстрів, то в ренесансній на перший план висувається індивідуальна творчість архітектора і художника. Причому, відчутне активне звернення до естетичних засад та принципів античної архітектури. У Венеції XV ст., яка була центром італійського Відродження. створюються великі архітектурні ансамблі, які вражають цілісністю художнього задуму та багатством композиційних вирішень. У творчості Донато Браманте, Антоніно да Сангало сягають свого апогея досконалість форм архітектурних деталей і образів. Палаци, вілли, громадські будівлі становлять цілком відмінні від середньовічних типи споруд, як-от: палаци Медічі-Ріккарді (архітектор Мікелоццо), Виховний будинок та капела Пацці (архітектор Брунеллескі) у Флоренції, церква Санта Марія делле Граціє в Мілані (архітектор Брамонте) та ін.

В архітектурі італійського пізнього Відродження спостерігається прагнення до безпосереднього наслідування форм і засобів античної культури, з’являються елементи бароко та маньєризму, прикладом чого можуть служити Стара бібліотека Сан-Марко у Венеції (архітектор Сансовіно), внутрішнє подвір’я палаццо Пітті (архітектор Амманаті) у Віченці.

Відродження у Нідерландах та Німеччині ознаменоване розквітом пізньої готики. Архітектурні ансамблі Антверпена, Гейдельберга зберегли свій готичний стиль, але структура будівель видозмінилась відповідно до нових вимог міського життя, що призвело до виникнення місцевого архітектурного стилю, в якому класичний ордер відігравав лише декоративну роль. Це характерно для Ратуші в Антверпені (архітектор Флоріс), палацу в Гейдельберзі (архітектор Сіксденірс). У такому архітектурному ключі споруджувалися не тільки ратуші, а й будинки цехів та гільдій. Специфічний місцевий стиль, орієнтований на античність та італійську архітектуру, формується і в інших країнах Західної та Східної Європи.

Образотворче мистецтво епохи Відродження найбільшого розквіту набуло в Італії. Саме тут творили Леонардо да Вінчі, Рафаель, Джорджоне, Тіціан, Мікеланджело. Достатньо назвати лише ці імена, щоб стала зрозумілою велич, художня унікальність італійського мистецтва тих часів та його значення для подальшого розвитку світової культури.

Леонардо да Вінчі (1452-1519) застосовував із властивою лише йому майстерністю прийом накидання таємничості на зміст своїх картин, чим викликав враження бездонності, невичерпності того, що закладене у природі людини. Візьмімо, наприклад, фреску «Таємна вечеря». За трапезним столом сидять Ісус Христос і дванадцять його апостолів. Христос тільки що прорік: «Один з вас зрадить мене». Вражені апостоли реагують по-різному – мімікою, рухами, жестами. Лише Іуда психологічно ізольований однією деталлю: він відкинувся назад, тоді як усі інші спрямовані до свого вчителя. Темний профіль Іуди, рухи рук також видають нечисту совість. Треба вдуматись у картину, щоб пізнати всю глибину цього вражаючого моменту. Нев’януча слава «Мони Лізи» («Джоконди») також пояснюється майстерним застосуванням методу накидання таємничості: у виразі обличчя жінки – велика глибина проникливого, вічного живого людського інтелекту, в якому кожна епоха прагнутиме добачати своє. Ознаки часу в картині неясні і майже невідчутні на блакитно-зеленому, «місячному» фоні.

«Сікстинська мадонна» Рафаеля (1483-1520) полонить уяву, вражаючи одухотвореністю образів матері і дитини. Велич задуму цієї картини (заради спасіння людства маги віддає найдорожче, що в неї є – свою дитину) поєднана з витонченою майстерністю художника: в обличчі й погляді дитини, як відзначає Н. Дмитрієва, є щось недитяче, прозорливе і глибоке, а в образі матері – дитяча чистота і віра.

Мікеланджело Буонарроті (1475-1564), як і Леонардо да Вінчі, був універсальною творчою особистістю – скульптором, архітектором, живописцем, поетом. Найбільш відомі його твори: статуї «Давид», «Мойсей», статуї вмираючого і повсталого рабів, гробниці Медічі, розпис стелі Сікстинської капели. Характерною рисою художньої творчості Мікеланджело є обожнення людської краси. Йому здавалося, що людська краса-останній витвір природи, вершина, за якою настає виснаження і загибель самої природи. У цій красі він вбачав щось грізне, фатальне, на межі небуття. «Тому насолода красою з’єднана з переляком, який живить дивною їжею великий до неї потяг. І я не можу сказати, ні подумати, що при вигляді твого обличчя так обтяжує і підносить душу. Чи є це усвідомлення кінця світу, чи велике захоплення», – писав на схилі років Мікеланджело. Лише через призму цього світосприйняття, в якому відчувається початок занепаду епохи Відродження, можна зрозуміти велич та художню силу творчої спадщини Мікеланджело.

Культурні надбання гуманістів мали значний вплив на схід Європи, зокрема на Україні. Творчу спадщину Ф. Петрарки. Д. Боккаччо, Н. Макіавеллі використовували М. Смотрицький, З. Копистинський, І. Галятовський. Викладачі і студенти Київської академії перекладали староукраїнською мовою творчу спадщину Д. Піко делла Мірандоли, Д. Бруно, Т. Тассо та ін. Провідниками ідей Відродження в Україні були братства. Вплив ренесансного стилю відчутний у багатьох архітектурних спорудах на Україні. Це, зокрема, замки в Бережанах (1554), Старому Селі (середина XVII ст.), Збаражі (1631), Підгірцях (1640); кафедральний собор у Жовкві (1609); будинок Корнякта (1580), Чорна кам’яниця (1588-1589), каплиця Боїмів (1611) у Львові.

У XVII ст. настає криза ідей та культури Відродження, на зміну йому приходить епоха Просвітництва.

Література:

Відродження // Українська Радянська Енциклопедія. Т. 2. К., 1978;

Возрождение // Большая Советская Энциклопедия. Т. 5. М., 1971;

Дмитриева Н. Краткая история искусств. Вып. 1. М., 1986;

Конрад Н. Запад и Восток. М., 1966; Рутенберг В. Титаны Возрождения. М., 1976.