Культура періоду розвитку вільної конкуренції

Культура періоду розвитку вільної конкуренції. В результаті створення машин і універсального парового двигуна в кінці XVIII ст. в Англії, а в XIX ст. і в інших країнах відбулася промислова Революція, суть якої полягала в переході від мануфактурного до машинного виробництва. Промисловий переворот докорінно змінив не лише технічну основу виробництва, а й соціально-економічні відносини, побут, ціннісні орієнтації людини. Відбулося відокремлення промисловості від сільського господарства, виникли великі міста – промислові і культурні центри. Швидкий процес урбанізації втягнув у вир міського життя мільйони людей, зламав звичайний патріархальний спосіб існування, сприяв формуванню відчуття напруженої динаміки оточуючої дійсності. Одні люди сприймали ці темпи розвитку із захопленням, швидко адаптувались до змін, інші – з байдужістю, ще інші переживали як суспільне лихо. Все це справляло глибокий вплив на всю структуру духовного світу людини.

Законом стосунків між людьми і соціальними групами стає жорстока конкуренція, яка одних робить багатими, інших кидав на дно злиденності. І все ж вільна конкуренція, утверджуючи принцип змагальності, сприяла постійному вдосконаленню задатків і здібностей людини.

Промисловий переворот, незважаючи на певні його негативні соціальні наслідки, створював широкі можливості для масового споживання продуктів і товарів, підвищення матеріального добробуту значної частини населення. Крім того, він у більших масштабах, ніж це було на етапі розвитку мануфактурного виробництва, забезпечував зростання освітнього рівня народних мас. Характерною рисою освіти стає вузька спеціалізація; вона, з одного боку, закладала міцний фундамент фахової майстерності, з іншого – значно збіднювала гуманітарний зміст світорозуміння.

Радикальних змін зазнає політична система суспільства. На уламках абсолютизму, зруйнованого буржуазними революціями, розбудовуються демократичні республіки, конституційні монархії. Оновлення виборчого законодавства в Англії покликало до участі в державному житті земельну і промислову демократію, середні верстви народу. Величезним досягненням демократії було прийняття у 1787 р. конституції США, яка вперше в історії законодавчо закріпила ліберальні ідеї Просвітництва, політичні та громадянські свободи, розподіл влади на законодавчу, судову і виконавчу. Тред-юніоністський рух в Англії започаткував виникнення профспілок як організації соціального захисту робітництва. Вказані особливості розвитку капіталізму в умовах вільної конкуренції дають змогу зрозуміти суть, зміст та напрямки культурного прогресу в цей час.

Кінець XVIII і початок XIX ст. ознаменувалися розквітом класичного природознавства. Якщо у XVII ст. проходив процес диференціації природничих знань, то на новому етапі визначальним фактором стає систематизація наук, чим закладалися підвалини для формування цілісної наукової картини світу. Створення теорії клітинної будови живого, а також теорії Ч. Дарвіна про природний добір, відкриття закону збереження і перетворення енергії, розробка неевклідової геометрії нанесли удар по механічній будові світу та метафізичному мисленню, сприяли утвердженню діалектичного методу в філософії й конкретних науках, причому ідея діалектичного розвитку переноситься і в сферу гуманітарних наук.

Філософи та історики першої половини XIX ст. не тільки визнають існування законів історії, але й намагаються застосовувати у своїх дослідженнях конкретно-історичний підхід – розглядати кожну подію не з точки зору її відповідності «розуму», а у зв’язку із закономірностями тієї епохи, в якій вона відбувалася. Найбільш повно цей принцип втілений у працях Г. Гегеля (1770-1831). За Гегелем, історія розвивається не прямолінійно, а через боротьбу протилежних сил. Французькі історики доби Реставрації Ф. Гізо (1787-1874) і Ф. Міньє (1796-1884), виходячи з принципу історизму, намагаються пояснити суть політичних структур через зіткнення класових інтересів. Матеріалістичне розуміння історії К. Маркса також базується на принципах історизму і діалектичного розвитку. Значний вплив на розвиток художньої літератури справила ідея Ф. Шеллінга (1775-1854) про мистецтво як засіб досягнення рівноваги між свідомою і підсвідомою діяльністю, співпадіння природи і свободи, чуттєвого і морального начал. Лише у мистецтві реалізується ідеал, чого не можна досягти ні в сфері теоретичного пізнання, ні в сфері моральних вчинків. Шеллінг вважав, що художник – це геній, який знімає існуючі протилежності через інтелектуальну інтуїцію, властиву художникові. Отже, в руслі філософії та інших гуманітарних наук зароджується певна культурна течія, згідно з якою осмислення проблем розвитку природи та історії базується на принципах діалектики і історизму.

Ще один культурний напрям виникає в контексті філософії позитивізму (від лат. positives – умовний, відповідний). Позитивізм заперечував філософію, яка претендувала на самостійність; його основоположник О. Конт (1798-1857) заклав теоретичні основи лібералізму в економіці й політиці та натуралізму в мистецтві.

Якщо у XVIII ст. домінувала просвітницька ідеологія, то XIX ст. відкрило широкий простір перед лібералізмом (від лат. liboralis – вільний) як ідеологією й ідейно-політичннм рухом, що об’єднував прихильників парламентської демократії і свобод в економічній, політичній та інших сферах суспільного життя. Ліберальні ідеї просвітителів зазнають певних модифікацій відповідно до вимог часу, так просвітницька ідея рівності поступилась місцем ідеї «рівних можливостей»: на думку лібералів, єдиним регулятором суспільно-економічних відносин повинен стати «вільний ринок». Держава ж лише здійснює функцію захисту власності громадян і встановлює рамки вільної конкуренції між виробниками.

Економічні засади лібералізму викладені у працях І. Бентама, Д. Мілля. І. Бейтам (1748-1832) вважав вигоду основоположним принципом поведінки людини: для кожного моральним є те, що дає щастя найбільшому числу людей. Д. Мілль (1806-1873). розвиваючи утилітаристську (від лат. utilitas – користь, вигода) етику Бентама, визнає не тільки утилітарні, але й безкорисливі вчинки людини. У суспільному житті люди повинні враховувати взаємні інтереси, що дисциплінує їх егоїзм; розвинуте моральне почуття виявляє себе в тому, щоб досягти «найбільшої суми спільного щастя». Г. Спенсер (1820-1903) у праці «Людина проти держави» виклав політичні принципи лібералізму: конституціоналізм, участь народу в управлінні державою, всезагальне виборче право, автономія місцевого самоврядування, рівноправність жінки, суд присяжних, свобода слова, зборів, совісті, наукових досліджень, вільних від світських церковних влад.

Лібералізмові протистояла ідеологія соціалізму (від лат. sociаlis – суспільний), який на перший план висував соціальну справедливість. При всій строкатості цієї ідеології в ній можна виділити дві основні течії – революційну (марксистську) і реформістську (бернштейніанську). На відміну від марксистів, що проповідували революційне насильство як єдиний засіб зламу буржуазних відносин і побудови нового суспільного ладу з-чітко окресленими атрибутами, Е. Бернштейн (1850-1932) та його послідовники вважали, що робітничий клас може завоювати свої соціальні права тільки шляхом реформ, через механізми парламентської демократії. При цьому Е. Бернштейн ідею соціалізму розумів як етичний ідеал.

У галузі художньої культури в цей період найбільшого поширення набувають такі методи, як романтизм, критичний реалізм та натуралізм.

Романтизм як світогляд і художня течія зародився в Німеччині на основі осмислення уроків французької революції. Успадкувавши від Просвітництва революційний пафос і високий громадянським ідеал, романтики, однак, відкинули раціоналізм і у своєму прагненні розгадати таємницю особистості звернулися до людських почуттів. Мистецтво романтиків базується не на принципі наслідування природи, а на співтворчості з нею і навіть її перетворенні, тому так пишно розквітли в їхніх творах усякі типи узагальнення. Не менше значення мало сприйняття сучасності як динамічного руху історії, сповненої конфліктів і суперечностей. Видатними представниками романтизму в літературі були німецькі письменники Ф. Шіллер (1759-1805) – автор широко відомих драм «Розбійники», «Підступність і кохання», «Вільгельм Телль», та Й. В. Гете (1749-1832), у найвизначнішому творі якого – драматичній поемі «Фауст» майстерно втілені пошуки смислу людського буття. Романтичні тенденції в живописі утверджував французький художник Е. Делакруа (1798-1863) – згадаймо хоча б його «Свободу на барикадах». У музиці романтизм був представлений багатими талантами Ф. Шуберта (1797-1827), Р. Шумана (1810-1856), Р. Вагнера (1813-1883).

Критичний реалізм у мистецтві базується на принципі, згідно з яким характери й обставини в художніх творах пояснюються конкретно-історнчними закономірностями через типізацію фактів реальної дійсності. У французькій літературі цей принцип яскраво втілив О. де Бальзак, в англійській – Ч. Діккенс. О. де Бальзак (1799-1850)-автор багатотомного циклу романів і повістей під загальною назвою «Людська комедія»; герої цих творів – банкіри, купці, лихварі, які примножують свої багатства злочинами, жорстокістю, насильством над залежними від них людьми. Складні колізії капіталістичної дійсності знайшли художнє узагальнення в романах Ч. Діккенса (1812-1870) «Домбі й син», «Давід Копперфілд», «Холодний дім», «Тяжкі часи». У сентиментально-гумористичному романі «Посмертні записки Піквікського клубу» письменник змалював образ людини з народу, наділеної привабливими рисами – спостережливістю, кмітливістю, почуттям гумору. Французькі художники-реалісти О. Дом’є (1808-1879) і Г. Курбе (1819-1877) зображували злиденне життя людей праці, їх силу і гідність.

Натуралізм (від лат. natura – природа) як художня течія виник під впливом філософії й естетики позитивізму. Представники натуралізму дотримувались естетичних принципів як романтизму, так і реалізму. На догоду максимальній об’єктивності вони ігнорували естетичну і моральну оцінку героїв, перетворювали твори мистецтва у фотографії фрагментів життя, зберігаючи при цьому найменші подробиці. Цей метод послідовно втілений у творах французького письменника Е. Золя (1840-1902), який сформулював теорію «наукового роману», що вимагала від митця натуралістичного відтворення фактів без їх відбору і типізації.