Архітектура і мистецтво України 19 століття

Архітектура на Україні у другій половині XIX ст. продовжує відчувати на собі сильний вплив російської та європейської шкіл. На зміну ампіру приходить еклектизм, для якого характерне використання елементів різних стилів; особливо поширився віденський ренесанс. З орієнтацією на віденську моду побудовані найбільш репрезентативні тогочасні споруди у Києві, Одесі, Львові, Харкові, Чернігові. Архітектори, підкоряючись моді, відмовлялися від архітектурних ансамблів і всю свою увагу спрямовували на створення окремих будинків, які виділялися своєю пишністю завдяки перенасиченню їх різьбленням, ліпленням, позолотою, але втрачали стрункість форм, красу й завершеність, а отже, і мистецьку вартість. Серед численних споруд цього періоду виділяються більшою мистецькою вартістю оперні театри в Одесі (архітектори Ф. Фельнер і Г. Гельмер, 1884-1887), Києві (В. Шребер, 1897-1901) та Львові (3. Горголевський, 1897-1900), будинки Нової біржі в Одесі (О. Бернардацці, 1894-1899), Львівського політехнічного інституту (З. Захаревич, 1873-1877) та інші.

Для скульптури друга половина XIX ст. була періодом виникнення національної реалістичної школи, основоположниками якої стали Л. Позен та П. Забіла. Перший працював в основному в тематично-жанровій скульптурі малих форм, другий – у жанрі скульптурного портрета. Серед творів скульпторів-монументалістів слід відзначити відомий пам’ятник Б. Хмельницькому в Києві (1888, скульптор М. Микешин). У скульптурі Східної Галичини та Буковини ще панує академізм. Лише в 70-90-х pp. навколо майстерні Ц. Філіппі сформувалась група молодих митців (Т. Баронч, Т. Болотницький, А. Кужава, Ю. Марковський, К. Островський та інші), у творчості яких помічаємо риси реалізму.

У 60-х pp. починається поворот до національного мистецтва у західноукраїнському малярстві. Першим звернувся до народної тематики К. Устиянович. Однак, лише під кінець XIX ст. реалізм у західноукраїнському малярстві утверджується остаточно. Саме тоді починають творити А. Манастирський, О. Курилас, О. Новаківський, І. Труш та інші художники нового покоління, які зуміли поєднати реалізм з досягненнями європейських імпресіоністів.

На Східній Україні утвердження реалістичного напрямку почалося значно раніше. Вже через два роки після смерті Т. Шевченка у стінах Петербурзької Академії мистецтв, де навчалися тоді й українські художники, розпочався рух до так званого ідейного реалізму, гаслом якого стала формула «Мистецтво – на службу громадським ідеям». У 70-х роках ця течія оформилась у вигляді Товариства пересувних художніх виставок, яке було популярне на Україні до кінця XIX ст. Найбільш яскраво типові риси передвижництва представлені у творчості художників І. Крамського, І. Рєпіна, М. Ге. Дуже популярним у мистецтві передвижників був жанр пейзажу. Серед українських пейзажистів виділяються В. Орловський, С. Світославський, П. Левченко та С. Васильківський. Останньому найкраще вдалося поєднати здобутки ідейного реалізму з українською національною традицією, передати неповторну красу природи рідного краю. Можна впевнено говорити про те, що його пейзажні твори є справжніми шедеврами світового мистецтва. Майстром батального живопису на Україні став М. Самокиш; з його історичних полотен найбільш відома картина «Бій Максима Кривоноса з Ієремією Вишневецьким».

Розвиток українського національного образотворчого мистецтва в другій половині XIX ст. зосереджувався у трьох мистецьких центрах – Одесі, Києві й Харкові. Випускники одеської школи, заснованої ще в 1865 р. членами Товариства красних митців, мали право продовжувати навчання у Петербурзькій Академії мистецтв без вступних іспитів. З 1875 р. в Києві діяла заснована М. Мурашком рисувальна школа, учнями якої були відомі згодом майстри українського живопису М. Пимоненко. С. Костенко. І. Їжакевич, а також російські художники М. Врубель, В. Серов. Про прагнення утвердити свою самобутність свідчить також створення українськими художниками мистецьких об’єднань – Київського товариства художніх виставок (фактично виникло у 1887-му, організаційно ж оформилось у 1893 p.), Товариства південноросійських художників в Одесі (1890), Товариства для розвою руської штуки у Львові (1898).

Розвивається у цей період і граверне мистецтво. Традиції Т. Шевченка продовжували К. Трутовський, Л. Жемчужников (у 1861-1862 pp. видав альбом своїх офортів «Живописна Україна», перший випуск якої здійснений Т. Шевченком), І. Соколов, О. Сластіон (літографії до альбому «Старовина українська і запорізька»). Однак у 90-х роках у зв’язку із винайденням цинкографії граверне мистецтво прийшло до часткового занепаду. Гравюра знову відроджується уже в перші десятиліття XX ст.

Основою нової музичної культури України, що витворилась у другій половині XIX ст., стала народна пісенна творчість. Тривало збирання пісень та укладання збірок з нотами (записи Т. Шевченка, «Исторические песни малорусского народа» М. Драгоманова і В. Антоновича, «Чумацкие народные песни» І. Рудченка). Українські народні мелодії використовували у своїх творах російські композитори М. Глінка, М. Мусоргський, П. Чайковський, М. Римський-Корсаков та інші. На їх основі створена перша українська національна за змістом опера «Запорожець за Дунаєм» (1862) С. Гулака-Артемовського (1813-1873), яка стала фундаментом класичного українського оперного мистецтва. Зробили спробу вивести українську музику на широку дорогу європейського поступу, сприяли поширенню музичної культури серед молоді, популяризували українську пісню П. Сокальський (опери «Мазепа», «Майська ніч», «Облога Дубна»), П. Нішинський (музична картина «Вечорниці» до драми Т. Шевченка «Назар Стодоля»), М. Аркас (опера «Катерина»). До поширення українського музичного мистецтва спричинилися також численні аматорські трупи, при яких діяли хори та оркестри. Існували хори в Києві (під керівництвом М. Лисенка та О. Кошиця), Харкові, Полтаві, у містах Галичини і Буковини (товариство «Боян»).

Цілу епоху в розвитку української музичної культури складає творчість Миколи Лисенка (1842-1912), талановитого композитора, піаніста, диригента, музикознавця, педагога та громадського діяча, творця національного напрямку української музики, який вивів її у коло світового музичного мистецтва. У 70-90-х pp. Лисенко створює найбільш відомі опери «Наталка Полтавка», «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Тарас Бульба» та інші, пройняті духом народної пісні. Велику шану композитору принесли його вокальні твори під загальною назвою «Музика до «Кобзаря» Шевченка», збірки народних пісень, романси на слова І. Франка, Лесі Українки, М. Старицького.

На західноукраїнських землях у другій половині XIX ст. також відбувається піднесення музичної культури. Продовжувачами традицій перемишльської школи виступили Сидір Воробкевич (1836-1903) – автор хорової релігійної та світської музики, співо-ігор («Гнат Приблуда», «Убога Марта»), музики до творів Т. Шевченка; Анатоль Вахнянин (1841 – 1908), який був засновником (1903) і директором Львівського музичного інституту у Львові, музично-хорових товариств «Торбан» (1870) та «Боян» (1891), автором першої галицької опери «Купало». Слід назвати і Дениса Січинського (1865-1909) – професійного композитора Галичини, автора кількох хорів та опери «Роксолана».