Становище церкви на Україні у радянскьий період

Надзвичайно складним стало становище церкви на Україні. Ще в часи гетьманату робилися спроби започаткування Української автокефальної православної церкви (УАПЦ). На січень 1918 р. у Києві призначався церковний собор, але більшовики не дали його провести. В листопаді того ж року міністр віросповідань А. Лотоцький оголосив урядову декларацію, в якій було сказано: «В самостійній державі має бути і самостійна церква... тобто автокефалія Української церкви. Це не лише церковна, але і наша національна необхідність» (М. Семчишин. Тисяча років української культури. 1985, с. 414). Але на оформлення української автокефалії довелося чекати ще три роки. У жовтні 1921 р. Всеукраїнська церковна рада скликала у Києві Всеукраїнський церковний собор, на якому о. Василя Липківського висвячено на архієпископа і проголошено київським митрополитом. Разом з ним висвячено на єпископів п’ять священиків. Цим актом фактично започатковано діяльність УАПЦ.

Однак, у зв’язку з негативним ставленням більшовиків до релігії й духовенства на початку 20-х років стали вдаватися до руйнування церков, знищення творів релігійного мистецтва, конфіскації церковного майна. Багато храмів було перетворено в архіви, клуби, склади. Інтелігенція й духовенство всіляко намагалися зберегти архітектурну спадщину. За таких обставин у червні 1926 р. було прийнято закон про захист історичних пам’яток і визначних місць – вони перетворювались у державні заповідники (як-от Києво-Печерська лавра). Та під кінець 20-х років почалися масові репресії проти духовенства, діячів культури і науки, фахівців, фактично всієї української інтелігенції. Архієпископа Василя Липківського усунули від проводу УАПЦ і репресували, його заступника М. Борецького замордували в Ярославській в’язниці. З 32-х українських єпископів живим залишився тільки Іван Огієнко, який дуже багато зробив для відродження української культури. Але й він змушений був емігрувати за кордон. Таким чином, українська автокефалія перестала існувати.

Греко-католицькій церкві на чолі з митрополитом А. Шептицьким у ті складні для України часи судилося взяти на себе нелегку місію – здійснювати релігійно-церковну й культурно-просвітницьку роботу, активізувати політичну діяльність. Звичайно, вдалося реалізувати далеко не все з того, що ставив собі за мету митрополит. Нашій історичній науці належить немало зробити, аби пролити світло правди на особу А. Шептицького, ліквідувати безпідставні обвинувачення та безсоромні фальсифікації. В 1946 р. каральні органи Сталіна знищили Українську греко-католицьку церкву. Це був другий злочинний політичний акт після знищення УАПЦ, спрямований проти свободи совісті українського народу. В табори були кинуті тисячі українців, за сімома замками заховані правдиві матеріали нашої історії. До 1946 р. в Західній Україні було 3000 греко-католицьких і 250 православних парафій; на кінець 80-х років російська православна церква мала тут 3156 парафій, а Українська автокефальна та греко-католицька церкви перебували в підпіллі й за кордоном.