Країни світу

Вступ

Економічна і соціальна географія – наука про територіальну організацію і територіальні відмінності життя суспільства. Об'єктом її вивчення є суспільство в усьому різноманітті його існування. Суспільство можна вивчати в цілому або частинами: населення, господарство, окремі галузі діяльності. Предметом економічної та соціальної географії є територіальний (просторовий) аспект об'єкта.
Об'єктом регіональної економічної і соціальної географії є окремі території – регіони, країни, райони, міста тощо. У цьому підручнику об'єктом є зарубіжні території (крім країн Балтії та СНД).

У процесі вивчення тих чи інших територій склалася відповідна послідовність їх розгляду, а саме:
- місце у світі;
- склад території та економіко-географічне положення, господарська оцінка природних умов і ресурсів;
- населення;
- загальна характеристика господарства, опис його галузей, внутрішні відмінності й міста.

Разом з тим, кожна територія – це унікальне явище, яке нерідко важко вкласти в загальну схему і яке потребує обережного підходу. Відхилення від загальної схеми не тільки можливі, а й необхідні.
Важливе місце в регіональній економічній і соціальній географії посідає типологія територій, тобто групування їх за якимось критерієм. Типологія допомагає бачити спільні й специфічні риси об'єкта. Організація Об'єднаних Націй (ООН) для типології країн використовує два критерії: рівень економічного розвитку і рівень соціального розвитку. Рівень економічного розвитку оцінюється величиною валового національного продукту (ВНП) з розрахунку на душу населення. ВНП – це вартість кінцевих товарів і послуг за ринковими цінами. Оцінюють його в доларах США або в доларах за паритетом купівельної спроможності (долари ПКС). Рівень соціального розвитку оцінюється за допомогою індексу розвитку людського потенціалу (ІРЛП). ІРЛП – це складний індекс трьох змінних:
1) очікуваної тривалості життя;
2) рівня освіти;
3) ВНП на душу населення в доларах ПКС.

Шкала ІРЛП має значення від 0,000 до 1,000. До 0,500 індекс вважається низьким, від 0,501 до 0,800 – середнім і від 0,801 до 1,000 – високим.

Усі країни світу можна поділити на три великі типи:
1 – економічно розвинені;
2 – ті, що розвиваються (тобто економічно ще не розвинені);
3 – країни Східної Європи, СНД і Балтії.

Ці три великі типи, в свою чергу, залежно від тієї чи іншої мети можуть поділятися на окремі групи.
Серед економічно розвинених країн розрізняють чотири підгрупи. До першої з них входять США, Великобританія, Франція, Німеччина, Італія і Японія. Вони належать до головних країн світу. Високий рівень їхнього розвитку поєднується з величезним соціально-економічним потенціалом і комплексним багатогалузевим господарством. До другої підгрупи треба віднести 10 «малих» західноєвропейських країн. Це Фінляндія, Швеція, Норвегія, Данія, Ісландія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Швейцарія та Австрія. Високий рівень соціально-економічного розвитку в них співіснує з порівняно невеликими обсягами виробництва і його вузькою спеціалізацією. Третю підгрупу становлять Ірландія, Португалія, Іспанія, Мальта і Греція. Ці країни тільки після другої світової війни перетворилися на індустріально-аграрні й тепер іще відстають у розвитку від першої та другої підгруп. Четверта підгрупа охоплює три країни – колишні переселенські колонії Великобританії – Канаду, Австралію і Нову Зеландію. Високий рівень розвитку поєднується тут із сировинною спеціалізацією в рамках світової економіки.
У 1995 р. в економічно розвиненій частині світу проживало 825 млн. чоловік, або 14,5% населення світу. Вони створювали і споживали понад 80% світового ВНП. У розрахунку на душу населення це в 5,5 раза вище середнього світового показника.

Є чимало спроб визначити поняття слаборозвиненості. За однією з них, зробленою ООН, ознаки слаборозвиненості такі:
• швидке зростання населення;
• сталі консервативні традиції та уподобання населення;
• нестача капіталів, брак підготовленої та ефективної адміністрації;
• однобока експлуатація природних ресурсів;
• слабкий і обмежений розвиток промисловості;
• дорога і складна система розподілу;
• низький доход на душу населення і низький рівень життя;
• незначна участь у міжнародному поділі праці.

Звичайно, ці загальні ознаки в кожній окремій країні мають свої варіації і градації. За даними Світового банку, в 1995 р. в слаборозвинених регіонах світу проживало 4,0 млрд. чоловік, або 75% населення Землі. Але тут виробляється тільки 15% світового ВНП і середній його показник на душу населення був у 5 разів нижчим за середній світовий. За ІРЛП слаборозвинені країни посідають значно гірші місця, ніж розвинені.
Упродовж другої половини XX ст. всередині слаборозвиненого світу відбулася суттєва диференціація. Одні з країн розвивалися швидше, інші повільніше. Швидше розвивалися нафтодобувні країни з невеликим населенням (Кувейт, Саудівська Аравія, Бахрейн, Катар, Об'єднані Арабські Емірати, Оман, Лівія, Бруней), так звані «азіатські тигри» – Сінгапур, Гонконг (тепер це район Китаю – Сянган), Тайвань і Республіка Корея, такі латиноамериканські країни, як Аргентина, Уругвай, Чилі, деякі малі острівні країни і території – Багами, Барбадос, Сейшели, Французька Полінезія та інші. На найнижчому рівні розвитку залишається основна маса країн Південної Азії та Африки на південь від Сахари. Особливе місце посідають такі величезні країни, як Китай, Індія і Бразилія. З одного боку, за абсолютними величинами ВНП вони входять до перших 15-ти країн світу, а з іншого – відносні показники, тобто в розрахунку на одного жителя, у них вкрай низькі.
Новим явищем на економічній і соціальній карті світу стали країни з перехідною (транзитною) економікою. Це країни Центральної і Південно-Східної Європи (Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Румунія, Болгарія, Словенія, Хорватія, Боснія і Герцеговина, Югославія, Македонія і Албанія), в яких у 50 – 80-ті роки XX ст. існувала централізована планова система господарства і які на початку 90-х років стали на шлях повернення до ринкових відносин.
Статистичні показники, використані в підручнику, взято з публікацій Світового банку, ООН та її підрозділів, а також із національних джерел. Кількість населення в містах зазначено з урахуванням жителів приміських зон, тобто в межах так званих метрополітенів.