Промисловість Японії. Економічний розвиток Японії

Японія

Промисловість Японії

Як і Німеччина та Італія, Японія не має розвиненої авіаційної і ракетно-космічної промисловості, і її воєнне виробництво є досить помірним. Традиційними товарами Японії залишаються шовк-сирець, вироби з натурального шовку, фарфор, кераміка, лаки, ляльки та іграшки.
Структура промислового виробництва Японії, як і в інших розвинених країнах, змінюється. Японії вже важко конкурувати з «азіатськими тиграми» і окремими містами Китаю і країн Південно-Західної Азії, де робоча сила набагато дешевша. Сучасні зміни пов'язані із зниженням частки базових енерго- і сировиноємних, а також трудоємних галузей. Разом з тим, в японській промисловості невпинно збільшується частка новітніх наукоємних виробництв, особливо електроніки, програмного забезпечення, інформатики, фармацевтики та біотехнології.
В Японії немає аграрних територій. І в той же час для країни характерна висока територіальна концентрація промислового виробництва. Сучасна географія обробної промисловості Японії складалася історично, починаючи з кінця XIX ст., коли Осака і Нагоя перетворилися на світового значення центри виробництва бавовняних тканин. Тихоокеанське узбережжя виявилось найкращим місцем і для розміщення важкої промисловості. Тут була робоча сила, тут були ринки збуту, а паливо та сировину з інших країн все одно треба було звідкись везти. Так виник «промисловий пояс», який простягнувся від Токіо до Нагасакі. Головними його складовими стали райони Канто, Токай (округа Нагої), Кінкі, Сетоуті (узбережжя Внугріїннього Японського моря) і Північний Кюсю. Найбільша частка виробництва припадає на Канто, Токай та Кінкі, тобто на мегалополіс Токайдо. Тут на 21% території (78 тис. км кв.) зосереджено 69% промислового виробництва країни. За своїми параметрами (вартість продукції на 1 км кв. площі та на одного жителя) це промислове утворення є найбільшим у світі.
Райони Канто, Токай та Кінкі мають практично однакові умови, а звідси і однакову промислову структуру. Всі вони лежать на Тихоокеанському узбережжі субтропічної Японії і в них однакові переваги щодо імпорту сировини та енергії, всі вони є величезними внутрішніми ринками і скупченнями робочої сили. Як наслідок, їхня промислова структура аналогічна. В кожному випадку вона включає всі галузі базових, машинобудівних і споживчих виробництв. Всередині кожного з трьох районів на самому узбережжі, переважно на намивних землях, розміщені електростанції, нафтопереробні і нафтохімічні заводи, металургійні комбінати та судноверфі. Для внутрішніх зон міст характерні дрібні підприємства легкої та харчової галузей, поліграфії і, особливо, електроніки. Далі, ближче до гір, розташовані нові великі машинобудівні підприємства, які не потребують багато сировини.
Цікавим для японської практики явищем було створення в 50-х і 60-х роках за безпосередньої участі держави величезних портово-промислових комплексів. Прикладом може бути Касіма на узбережжі Тихого океану за 100 км від Токіо. Річні виробничі параметри цього гіганта становлять: вантажообіг порту – 80 млн. т, потужність ТЕС – 4,4 млн. кВт, потужність нафтопереробки – 40 млн. т сирої нафти, виплавка сталі – 10-15 млн. т. Будівництво здійснювалось на чистому місці, здебільшого на штучних землях.
«Промисловий пояс» не є незмінним. Занепав вугільно-металургійний комплекс північного Кюсю і, навпаки, розширилось виробництво на берегах Внутрішнього Японського моря в районі Сетоуті. В 70-х та 80-х роках у розміщенні японської промисловості почали проявлятись нові тенденції. Підприємства атомної енергетики і, особливо, електроніки, не зв'язані з імпортом, але зацікавлені в дешевій землі і робочих руках, почали розмішуватися за межами традиційного «промислового поясу». Ця тенденція очевидна на прискореному промисловому розвитку південного Тохоку, Хокуріку, Тосана і південного Кюсю.