Сільське господарство Японії

Японія

Сільське господарство Японії

В історичному плані сільське господарство Японії було типовим трудоінтенсивним виробництвом мусонної Азії. Але впродовж життя лише одного покоління воно трансформувалося у високомеханізовану і капіталоємну систему. Це єдиний приклад таких змін у мусонній Азії, якщо не брати до уваги Сінгапур. У 1946-1950 pp. під тиском США в окупованій Японії було здійснено прогресивну аграрну реформу. На селі, крім традиційної селекції та органічних добрив, почали використовувати сортове насіння, мінеральні добрива, теплиці та гідропоніку, поліетиленову плівку, пластмасові лотки й труби, а також широкий набір «компактної» (за габаритами) машинної техніки. Як і раніше, високим залишався процент зрошуваних земель (2,9 млн. га). Уряд надавав фермерам постійну допомогу. Було створено мережу технічних шкіл, експериментальних станцій, здійснювалися різноманітні програми.
Проте і зараз японські ферми дуже дрібні, в середньому 1 га землі. На одного зайнятого припадає лише 1,5 га сільськогосподарських угідь. Тобто продуктивність праці тут значно нижча, ніж у Західній Європі, не кажучи вже про США. Але японське сільське господарство за своєю інтенсивністю стоїть на одному з провідних місць у світі. Самозабезпеченість власними продуктами становить 70%, тобто можна вважати, що в Японії 1 га сільськогосподарських земель годує 15-20 осіб. Одночасно Японія є одним з найбільших у світі імпортерів сільськогосподарських продуктів. Ввозять пшеницю і кормове зерно, боби, олію, цукор, продукти тропічного землеробства і тваринництва.
У структурі японського сільського господарства історично переважає рослинництво, а в ньому культура поливного рису. І зараз під рисом зайнято 1/2 посівних площ. Збори (13-15 млн. т на рік) і врожайність (65 ц/га) – одні з найвищих у мусонній Азії, хоча Японія є її найпівнічнішою частиною. Рисове господарство захищається протекціоністською політикою держави. Японія навіть могла б експортувати рис, але він занадто дорогий через високу вартість робочої сили і не конкурентоздатний за межами Японії. Рис вирощують всюди, але «рисовими житницями» є північні рівнини: Кітакамі в Тохоку, Етіго в Хокуріку, Ісікарі і Кусіро на Хоккайдо. В субтропічній Японії менше рівнинних земель і з рисом там конкурують більш цінні культури.
Ще зовсім недавно в субтропічній Японії взимку на рисових полях вирощували пшеницю. Японія також була значним виробником сої. Ліквідація протекціоністських тарифів на ці культури призвела майже до припинення їх виробництва, воно не витримало конкуренції дешевих канадської пшениці і соєвих бобів із США.
Важливе значення в Японії мають овочівництво і садівництво як помірних, так і субтропічних широт. Вони повсюдні. Особливо відомі японські полуниці, яблука, груші, персики, мандарини. Розвиток технічних культур стримує брак землі. Найбільше значення мають тютюн, чай і шовковиця. Японія залишається другим, після Китаю, виробником шовку-сирцю в світі. Вона також знаменита якістю свого чаю.
Тваринництво в Японії довгий час не мало ніякого значення. Японці вегетаріанці. Продуктів тваринництва вони не вживали, робочою худобою також не користувалися. Розвивалося лише конярство для потреб армії. Зараз ситуація змінилася, і ця галузь отримала нові стимули для розвитку. Швидко зростає поголів'я великої рогатої худоби м'ясного та молочного напрямів, свиней і бройлерів та виробництво м'яса, молока і яєць.
Традиційною їжею японців були рис, боби, овочі й риба. Цей раціон зберігається і зараз. Одночасно зростання добробуту населення і тенденції «європеїзації» побуту ведуть до все більшого споживання пшениці і продуктів тваринництва. Національним напоєм японців є зелений чай без цукру.