Микола Костомаров. Іван Мазепа (частина 14)

Минуло літо; наближалася осінь. Цар дізнався, що Карл XII звернув на південь і наближається до Малоросії. За цими чутками Петро дав розпорядження, щоб гетьман ішов до великоросійського війська на з'єднання, а козацька кіннота переслідувала неприятеля ззаду і нападала на його обоз. Самого гетьмана цар бажав бачити начальником цієї кінноти під час її військових дій. Мазепа хотів ухилитися від такого доручення і в листі своєму до царя скаржився «на подагричні та хирагричні припадки»: жахливі болі заважають йому їхати верхи. Але Мазепа, крім того, написав цареві таке міркування: «Якщо я, особою моєю гетьманською, залишивши Україну, вирушу далеко, то вельми побоююся, щоб за той час внутрішнє серед тутешнього непостійного й малодушного народу не сталося збурення». Мазепа давав цареві такий відгук про весь малоросійський народ: «Я серед тутешніх не лише мало, але й нікого настільки вірного не маю, хто б серцем і душею, віддано й старанно вашій царській величності за такого випадку служив». Мовлене перегукувалося з тогочасними поглядами Петра, котрий і сам непокоївся, щоб прокламації Карла XII, розповсюджуючись по Малоросії, не викликали там бродіння умів. У жовтні Карл уже підходив до кордонів Малоросії; Шереметев та Меншиков з російським військом перебували поблизу Стародуба, готові зустрічати неприятеля, який ішов у Малоросію. Сам Петро, після перемоги під Лісним 30, готувався особисто йти до своєї армії. Головкін, за царським наказом, квапив гетьмана листами, спонукаючи йти до Стародуба зі своїми козаками на з'єднання з царськими силами. Мазепа ще раз намагався відбутися «хирагричною і головною хворобою та багатосправ'ям», а над усе посилався на загрозу хвилювань у Малоросії. «Вже тепер, – писав він до Меншикова, – по містах великими натовпами ходять п'яниці, селяни по корчмах з рушницями горілку силою беруть, бочки рубають і людей побивають. Із Лубен пишуть, що там гуляки, напившись награбованою горілкою, убили на смерть орендатора і старшину ледь не вбили. Заколот розтікається у Полтавському, Гадяцькому, Лубенському, Миргородському, Прилуцькому, Переяславському полках... Стародубський полковник пише, що в Стародубі шевці й кравці і весь чорний люд напали на дім тамтешнього війта з дрюками, відбили погріб, забрали закопані в землі вина й в інших дворах позабирали бочки з горілкою і, перепившись, побили до смерті п'ятдесятьох жидів. У Мглині сотника до смерті прибили і три дні в тюрмі тримали: якби товариші, козаки з його сотні, не визволили його, то не бути б йому живим; орендаторів хотіли перебити, але вони в ліс утекли. У Чернігівському полку син генерального осавула заледве втік од свавільників уночі зі своїм майном... У Гадячі гуляки та пияки вчинили напад на мій замок і хотіли вбити мого управителя і розграбувати мої пожитки, але міщани не допустили. Звідусюд пише мені городова старшина і просить допомоги проти бунтівників. Берегами Дніпра шастають ватаги, одна на 800, інша душ зо 1000, – усе це руські люди, а головне, донці. Над однією ватагою отаманом Перебийніс, а над іншою Молодець. Волоцюги як вода пливуть до них звідусюди, і якщо я з військом вирушу у Стародубський полк, то слід остерігатися, щоб ці негідники не вчинили часом нападу на міста. Та й з боку Січі не можна сказати, щоб було безпечно. З цих причин полковники й старшина полкова із сотниками не бажають походу до Стародуба, і хоча відкрито мені в очі не перечать монаршому указові, але поза очі ремствують на мене, що я веду їх у Стародубщину на цілковиту погибель їхніх жінок, дітей і маєтностей. Якщо навіть тепер, коли я в Україні з військом, волоцюги й голота зчиняють бунти, то що ж тоді, коли я з військом віддалюся? Почнуть чесних людей та пожитки їхні грабувати. Чи буде це на користь інтересам його царської величності?»

Генеральний суддя Василь Кочубей. Малюнок

Одержавши такого листа від Мазепи, генерали й міністри скликали консиліум і вирішили, щоб гетьман призначив замість себе наказного гетьмана для захисту внутрішнього спокою України, а сам все-таки б ішов до головної армії.

Лубенський полковник Леонтій Свічка. Малюнок