Грушевський М.

Україна відривається від Польщі (частина 1)

16. Україна відриваєть ся від Польщі

Хмельницький і його товариші, розпочинаючи повстаннє, не мали иньшої думки, як тільки те, щоб вернути вільності козацькі й порядки з-перед повстань 1637-1638 рр. та прикоротити панованнє польського панства на Україні. При тім вони були певні, що й король сам хотів би помогти козакам, та не може через панів – отже треба панам трохи нагнати холоду. Тому по своїх побідах Хмельницький розписав листи до ріжної польської старшини, де виправдував ся з свого повстання, а до короля вислав послів, щоб козакам вернули їх давні вольности, виплатили незаплачену плату та побільшили реєстр до 12 тисяч (стільки сам король хотів побільшити для війни з Турками). Просили отже небагато, та сподівались, що по тих побідах козаки на Україні будуть панами, як за Сагайдачного, і ніхто їм того реєстру чи иньших постанов не буде пильнувати.
Але саме під той час умер король Володислав, а пани, зібравши ся вибирати короля, одним разом казали козакам чекати з своїми справами до нового короля, а другим разом ухваляли зібрати військо на козаків. До того ще впав тоді між повстанців кн. Ярема Вишневецький, великий ворог козаків, що знищили йому його задніпрянські маєтки (Прилуччину та Лубенщину). Почав на Браславщині бити ся з повстанцями, зачепив ся з славним ватажком Кривоносом (Перебійносом), що про нього пісня споминає:

Гей не дивуйте, добрії люде,
Що на Вкраїні повстало -
Що за Дешевим, під Сорокою
Множество Ляхів пропало.
Перебійніс водить не много,
Сімсот козаків з собою,
Рубає мечем голови з плечей,
А решту топить водою.

Козаччину се дуже роздражнило. Хмельницький був з-під Білої Церкви відійшов до Чигирина, покладаючись на на польські запевнення, що тепер козацька справа буде полагоджена. Тепер він знову рушив на козацьке пограниче, а далі на Волинь, де польські пани збирали против нього сили.
Польське військо напало на нього під Пилявцями. Воно було велике, але нездале. В першій же серьозній битві Поляки стільки потратили свого війська, що постановили відступити. Але поки ладились до того відступлення, вночи напав на польське військо великий страх: пішла поголоска, що старші з війська потайки тікають, і всі пустились навте-ки куди видко. Бігли без памяти, лишивши козакам пребагатий табор. Військо було зложене з панів-шляхти, а вибирались пани на той похід, як на весіллє, а не на війну: везли з собою дорогоцінні убори, дорогу посуду і всяку всячину. І все те дісталось козакам.
Польща знову зісталась без війська й оборони, але Хмельницький все ще хотів з нею не битись, а миритись – по доброму справу кінчити. Він пройшов з військом в Галиччину, де люде також піднялись на панів, потім у Холмщину, під Замостє, і тут чекав вибору нового короля. Подавав і свій голос за брата покійного короля Володислава Яна-Казими-ра, й справді його Поляки вибрали, сподіваючись, що тим скорше прийдуть до згоди з Хмельницьким. По своїм виборі Ян-Казимир написав до Хмельницького, щоб він на Україну вертав ся, а він, король, до нього висилає послів, що всі потреби козацькі задовольнять. Одержавши сей лист, Хмельницький казав стріляти з гармат на знак радости й військо своє завернув на Україну. Було се під зиму 1648 р., в місяці падолисті.
Скінчивши таким чином війну Хмельницький поїхав до Київа, де його всі з великою радістю й честю витали, як свободителя України, називаючи новим Мойсеєм: як Мойсей Жидів увільнив з неволі єгипетської, так Хмельницький увільнив Україну з неволі лядської, - казали на Україні. Окружили його тут люде найбільш учені, досвідні та найбільше українству вірні й прихильні. Серед них здавна була така думка, що Українцям з Польщею нічого робить, треба звязати ся з Туреччиною або з Москвою, та відбити ся від Поляків і зробити Україну вільним краєм, окремою державою. Розмовляючи з тими людьми, та з патріархом єрусалимським, що там тоді пробував, і Хмельницький став инакшими очима дивитися на справу. Досі він мав перед очима козацькі потреби, тепер зрозумів, що се справа дрібна, треба брати ширше. Треба думати про увільненнє від Польщі всього українського народу, щоб міг він жити свобідно і сам собою правити під охороною козацького війська. "Доказав я, чого не думав, тепер докажу, що надумав, – казав Хмельницький: вибю з лядської неволі увесь наш народ руський (себто український). Попереду воював я за свою шкоду і кривду, тепер буду воювати за нашу православну віру (знаємо, що в тім часі православна віра вважала ся за знак української народности). Поможе мені в тім вся чернь (простий народ), аж по Люблин, по Краків, та що не відступає нашої віри, і я її не відступлю, бо то права рука наша"!