Загальний страйк 1926 року у Великобританії. Страйк шахтарів

Економічна криза та низький рівень життя населення зумовлювали посилення страйкового руху. Основною вимогою страйкарів була вимога ліквідувати безробіття. 1 червня 1924 р. робітники оголосили національним днем захисту безробітних. 

У серпні 1924 р. відбулася Перша національна конференція тред-юніонів, програма якої передбачала ряд конкретних заходів, спрямованих на поліпшення умов праці робітників, підвищення заробітної плати та розширення прав профспілок. У програмі йшлося про встановлення на підприємствах робітничого контролю, відмову від плану Дауеса, боротьбу проти наростання небезпеки війни, єдність профспілкового руху тощо.

Англійські тред-юніони щороку проводили конгреси. У 1924 р. учасники конгресу в Гуллі висловилися за заміну цехового принципу організації тред-юніонів виробничим. Конгрес доручив Генеральній раді скликати спеціальний конгрес для опрацювання заходів стосовно об'єднання європейського робітничого руху з метою антивоєнної боротьби. Конгрес 1925 р. в Скарборо ухвалив підтримати право всіх народів Британської імперії на самовизначення аж до повного відокремлення.

Політика підприємців і нового консервативного уряду по відношенню до робітництва призвела до того, що 1926 р. став для Англії періодом найбільш масових робітничих виступів. Влітку 1925 р. власники шахт оголосили про свій намір знизити зарплату (від 4% до 13% на окремих шахтах) та встановити восьмигодинний робочий день. У разі незгоди шахтарів на такі умови підприємці погрожували оголосити З1 липня повний локаут (закриття шахт).

Зниження заробітної плати шахтарям повинно було стати початком перегляду ставок інших категорій робітників. Про це прямо заявив прем'єр С. Болдуїн під час розмови з керівниками федерації шахтарів.

«Я вважаю, – сказав він, – що всі робітники держави повинні погодитися на зниження заробітної плати, щоб допомогти нашій промисловості стати на ноги».

Робітничі лідери не бажали підтримувати урядову політику. Ще навесні 1925 р. вони створили Четверний союз, до якого увійшли шахтарі, залізничники, транспортники й машинобудівники. Шахтарі, розраховуючи на їхню допомогу, заявили про свій намір розпочати страйк у разі зниження платні. Генрада прийняла рішення 31 липня (в день локауту) розпочати загальнонаціональний бойкот робіт по відвантаженню та перевезенню вугілля.

Уряд змушений був піти на компроміс. Щоб зберегти зарплату шахтарів на попередньому рівні, він надав вугільним компаніям субсидії на суму 20 млн. фунтів стерлінгів. Вуглепромисловці зняли свої вимоги. Таким чином, англійські робітники отримали відчутну перемогу.

Проте сутичка між робітниками і підприємцями була неминуча, оскільки субсидії вистачило лише на дев'ять місяців, тобто до 1 травня 1926 р. Причини конфлікту не були усунуті, він був лише відкладений на майбутнє.

Протягом дев'яти місяців накопичувалися запаси продовольства й вугілля. Вся Англія була поділена на надзвичайні округи, очолювані урядовими комісіями. У випадку загального страйку оголошувався надзвичайний стан, під час якого комісарам надавалися необмежені повноваження. Англійський уряд утворив королівську комісію на чолі з лібералом Гербертом Семюелем для вивчення становища у вугільній промисловості. Вона підготувала звіт, в якому відхилила вимоги робітників щодо націоналізації вугільної промисловості і визнала слушними вимоги власників шахт стосовно зниження заробітної плати. 1 травня 1926 р. власники шахт оголосили локаут. Шахтарі відповіли страйком. Представники Генеральної ради розпочали переговори з прем'єр-міністром С. Болдуїном, сподіваючись досягти компромісу. 2 травня 1926 р. консервативна газета «Дейлі мейл» не вийшла, оскільки друкарі відмовилися випускати газету, котра закликала до розправи з шахтарями. С. Болдуїн заявив про припинення переговорів. Генеральна рада під тиском трудящих змушена була закликати до загального страйку транспортників, металістів, робітників інших професій. У ніч на 4 травня 1926 р. розпочався загальний страйк, в якому взяло участь понад 5 млн. чол. Це був найбільший масовий виступ англійського робітництва за всю його історію.

12 травня 1926 р. Генеральна рада звернулася до страйкарів із закликом приступити до роботи, запевнивши їх, що уряд зобов'язується розв'язати конфлікт на користь шахтарів. Більшість робітників повірила Генеральній раді і припинила страйк.

Наступного дня кабінет міністрів заявив, що жодних зобов'язань перед Генеральною радою він не має. Страйк відновився і продовжувався вісім місяців. Його результати були невтішними: заробітна плата знизилась, а робочий день збільшився з 7 до 8 годин.

Значення страйку 1926 р. в Англії виходило далеко за національні межі. Голландські, бельгійські, німецькі моряки, солідаризуючись зі страйкуючими, не випускали жодного англійського корабля зі своїх портів. Вони не допускали ні розвантаження, ні навантаження суден. У Нью-Йорку члени союзу моряків оголосили страйк солідарності. У багатьох зарубіжних країнах проводився організований збір грошей на допомогу страйкуючим. Генеральна рада тред-юніонів не прийняла грошей тільки від СРСР, мотивуючи це тим, що його «допомога» є втручанням у внутрішні справи Англії.

У 1927 р. уряд прийняв закон «Про промислові конфлікти і профспілки», за яким страйк, організований з метою тиску на уряд, оголошувався незаконним. У цьому ж році керівники тред-юніонів і підприємці уклали угоду про співробітництво, спрямовану на розвиток виробництва і підвищення життєвого рівня працюючих. На початку 1928 р. представники Генради і промислових кіл провели конференцію, учасники якої виступили за зміцнення конкурентоспроможності британської індустрії на світовому ринку. Цього можна було досягти за рахунок зниження цін на англійські товари і зменшення заробітної плати робітників. Така економічна політика увійшла в історію під назвою «мондизм».