Рожик М.Є. та ін.

Піднесення національно-визвольного руху в Індії після Першої світової війни

§33. Індія у міжвоєнний період

Піднесення національно-визвольного руху в Індії після Першої світової війни

Безпосереднім приводом до піднесення національно-визвольного руху 1918-1921 pp. стали реформи британського уряду, спрямовані на зміцнення колоніального статусу Індії. Водночас англійська колоніальна адміністрація посилила кримінальні покарання за антиурядові дії та антиколоніальні виступи. У народів Індії така політика викликала гостре невдоволення, що переростало у відкритий бунт. На чолі антиколоніальної боротьби став Індійський національний конгрес (ІНК). Щоб не спровокувати зіткнень з колоніальними військами, Конгрес закликав індійський народ уникати будь-яких форм насильницької боротьби. ІНК заперечував поділ суспільства на класи і розпалювання класової ворожнечі. Такий політичний підхід консолідував національні сили і давав можливість протистояти традиційній політиці колонізаторів, що виражалася словами «поділяй і владарюй».
У 1918-1922 pp. промислові центри Індії були охоплені масовими страйками. Страйкували текстильники Бомбея, Ахмадабада, металурги Джамшедпура, залізничники Бенгалії. У 1921 р. число страйкарів досягло 600 тис. чол. Вимоги індійського робітництва торкалися насамперед задоволення економічних потреб. Разом з тим висувалися політичні вимоги. Об'єктивно робітничий рух зливався з загальнонаціональними антиколоніальними виступами, посилюючи їх гостроту.
У 1920 р. було створено Всеіндійський конгрес профспілок, що стало важливим кроком на шляху об'єднання сил промислових робітників. Тяжкі соціальні умови, кастова, релігійна, мовна і національна роз'єднаність широких верств індійського суспільства зумовили значні труднощі у справі об'єднання антиколоніальних сил. Національний конгрес, індійська інтелігенція, її організації та об'єднання намагалися подолати цю розчленованість у суспільстві. В Індії сформувалися дві течії робітничого руху. Одна з них була під впливом Національного конгресу, інша – англійських лейбористів. Обидві течії відкидали насильницькі методи боротьби.
Водночас з наростанням невдоволення в містах значного розмаху набрав селянський рух. Селяни в першу чергу намагалися позбутися середньовічних пережитків, але об'єктивно їх боротьба підсилювала й антиколоніальний рух.
У 1920 р. серед селян-сикхів відродилася діяльність секти акалі, яка виступала за перерозподіл прибутків від храмових земель на користь селянських громад. У її керівних комітетах велику роль відігравали члени Національного конгресу. До руху примкнула партія «Гадар», яка намагалася повести селян на боротьбу з англійськими колонізаторами. Однак через свою обмеженість рух був легко придушений.
На півдні Індії, в Мадрасі, населеному в основному мусульманами, які належали до нижчих каст, також розпочалися антианглійські виступи. Особливої гостроти вони набрали після нападу поліції на мусульманські святині. Селянське повстання Мадраської провінції, що відбувалося під гаслом створення «халіфатської республіки», було розгромлене наприкінці 1921 р.
Таким чином, кампанія громадянської непокори, розпочата Національним конгресом, стала переростати у збройну боротьбу.