Диктаторські режими Латинської Америки у міжвоєнний період

§41-42. Особливості розвитку країн Латинської Америки у міжвоєнний період

Диктаторські режими

Загострення внутрішньополітичної ситуації призвело до встановлення в багатьох країнах Латинської Америки диктаторських режимів. Важливу роль у цих процесах відігравали військові, представники вищого католицького духовенства і латифундисти.
У липні 1926 р. уряд Мексики заборонив духовенству займатися політичною діяльністю і позбавив його права на володіння нерухомим майном. Церква виступила на захист своїх привілеїв, бойкотувавши урядові заходи. З її ініціативи у 1927 р. почався заколот «кристерос» («захисників християнства»). Заколотників підтримали іноземні нафтові компанії. Уряд країни змушений був відмінити «нафтовий закон», надавши іноземцям право на розвідку й видобуток нафти на території країни. Таким чином, заколот поклав початок встановленню режиму «революційного каудилізму» (вождизму). У 1928 p., після вбивства релігійним фанатиком президента країни, до влади прийшли противники демократичних перетворень. У 1929 р. спалахнув новий заколот армійських частин у північно-західній частині країни, який загрожував встановленням військової диктатури.
Урядові вдалося придушити його. Лідер Національно-революційної партії генерал Ласадо Карденес, популярний політичний діяч, став новим президентом Мексики. Його політика сприяла об'єднанню демократичних сил і проведенню прогресивних перетворень. Однак національно-реформістський уряд не влаштовував іноземні компанії, які в 1933 р. спробували організувати черговий військовий переворот. У роки другої світової війни Мексика рішуче розірвала будь-які відносини з державами фашистського блоку.
У 1925 р. на Кубі була встановлена диктатура президента Херардо Мачадо. Він називав себе «антильським Муссоліні». У внутрішній політиці президент цілковито контролював діяльність політичних партій, створив професійну армію. Ці заходи на певний час стабілізували життя країни, що дало змогу Мачадо забезпечити своє переобрання на наступних виборах. Разом з тим диктаторський режим сприяв посиленню впливу іноземного капіталу. Під час революційних виступів 1932-1933 pp. група офіцерів-заколотників заарештувала диктатора і вислала його з країни. Начальником штабу збройних сил нового уряду став Фульхенсіо Батіста – спритний демагог і досвідчений політик. На початку 1934 р. Батіста повністю взяв владу у свої руки. Він сформував коаліційний уряд із представників латифундистів та правого крила терористичної організації «ABC» (назва утворена від перших літер латинського алфавіту), що раніше була у підпіллі.
Батіста став по суті військовим диктатором. У країні було введено надзвичайний стан, розпочалися репресії. Багатьох лідерів демократичних організацій і профспілок заарештували. США надали політичну й економічну підтримку новому уряду.
Страйк навесні 1935 р. був останньою подією демократичної революції 1933-1935 pp., яка не досягла успіху.
У 20-ті роки при владі у Бразилії перебувала республіканська партія. Вона відображала інтереси плантаторів і торгово-промислових кіл штату Сан-Паулу, або так званих «паулістів». Диктаторські методи управління викликали загальне невдоволення, внаслідок чого у липні 1924 р. група офіцерів, яких підтримували демократичні сили, підняла повстання. Боротьба уряду з повстанцями продовжувалася до початку 1927 р.
У 1932 р. була заснована профашистська партія Бразильський інтегральний рух. Метою її діяльності оголошувалася боротьба проти «рабської залежності людей від капіталу». Галасливою демагогією вони залучали на свій бік широкі верстви знедоленого населення. Через рік партія нараховувала майже 200 тис. членів.
У 1935 р. на політичну арену вийшли «паулісти». Вони виступали проти уряду Варгаса, який відображав інтереси національного бізнесу і прагнув прискореного розвитку ринкової економіки в країні.
У листопаді 1937 р. під час передвиборчої кампанії Варгас розігнав парламент, скасував конституцію і проголосив створення «нової держави». В країні було введено надзвичайний стан, заборонено масові виступи, страйки і т. п. Варгас також розпустив усі політичні партії. Переворот підтримали Німеччина й Італія.
У Бразилії було встановлено диктатуру, яка відстоювала національні інтереси, виступала проти засилля іноземного капіталу. Декілька підприємств, які належали іноземним монополіям, були націоналізовані, почав реалізовуватися план розвитку національної важкої індустрії. Варгас підтримував бразильських підприємців, виступав за створення державного сектора економіки, сприяв поліпшенню становища широких верств населення. Це забезпечило йому симпатії значної частини суспільства.
Використовуючи принципи корпоративності, запозичені в італійських фашистів, він посилив державний контроль над робітничим рухом. Уряд Варгаса створив синдикати підприємців, які об'єднувалися з профспілками для захисту інтересів усього суспільства. Така система тимчасово забезпечувала соціальний миру країні.
У Аргентині 20-х років не ущухала боротьба між землевласниками і фінансово-промисловою олігархією. Йшлося про продаж нафтових концесій, яких домагалися іноземні, зокрема північноамериканські компанії. Частина ж урядовців виступала за націоналізацію нафтової промисловості.
У 1930 р. генерал Хосе Фелікс Урібуру, заручившись підтримкою армії та флоту, організував антиурядову змову. Президент змушений був піти у відставку. Столицю Аргентини Буенос-Айрес окупували війська заколотників. Урібуру оголосив себе президентом. У країні запровадили надзвичайний стан, заборонили діяльність політичних партій.
Однак нова влада не користувалась популярністю в народі. У 1931 р. Урібуру змушений був провести президентські вибори, на яких зазнав поразки.
У 1935-1936 pp. в Аргентині посилилася діяльність реакційних організацій профашистського спрямування. Німецькі емігранти створили партію, тісно пов'язану з нацистською партією Німеччини. Виникла загроза приходу до влади фашистів, встановлення диктаторського тоталітарного режиму. На шляху реакції стали аргентинські демократичні сили: радикали, соціалістичні і прогресивні демократи, які відстоювали конституційні методи правління державою.
У Чилі в 1924 р. група армійських офіцерів, яких підтримували консервативні сили, повалила ліберальний уряд і встановила військову диктатуру. Військова хунта протрималася лише чотири місяці. Черговий військовий переворот відновив владу лібералів. Період конституційної влади тривав недовго. У 1927 р. полковник Карлос Ібаньєс усунув президента країни і встановив свою диктатуру Диктаторськими методами він намагався врегулювати соціально-економічні труднощі. Ібаньєс був прихильником фашистської Італії, через що його назвали «чилійським Муссоліні».
З метою виправлення становища у сільському господарстві диктатор розпорядився купувати землю у латифундистів і в кредит продавати її селянам. Проте селянство неспроможне було скористатися цією можливістю. Країну постійно лихоманило від виступів робітників, селян, міських низів. Влітку 1932 р. Ібаньєс змушений був втекти з Чилі. Проте новий уряд не зміг стабілізувати економічне становище, ліквідувати соціальні конфлікти. Влітку 1932 р. черговий військовий переворот відновив владу прихильників Ібаньєса. Чилі була проголошена «соціалістичною республікою», яка, потрапивши під вогонь критики як пробільшовицьких, так і правих партій, проіснувала лише 12 днів.
Протягом 1932 р. Чилі пережила три військових перевороти. У жовтні були проведені президентські вибори і до влади повернувся А. Алессандро, колишній президент від лібералів. Так завершилася низка політичних криз і внутрішніх потрясінь. Латифундисти та їхні партії були усунені від політичної влади, яка перейшла до промислових і фінансових кіл.