Розвиток педагогіки в Україні. Козацька педагогіка

В Україні зародження педагогіки так само відбувалося в надрах філософії. З часів Київської Русі до нас дійшли настановні твори з виховання:

• збірник законів «Руська правда» Ярослава Мудрого
• «Правда» Ярославичів (його синів),
• «Повчання» Володимира Мономаха,
• «Житіє Євдокії Полоцької» та «Повчання дітям» ченця Ксенофонта,
• низка уривків із часописів і листів, де подаються описи народних традицій сімейного виховання, ставлення батьків до своїх нащадків тощо.

В розвитку освіти на українських землях важливу роль відіграли братські школи (XIV-XVII ст.) в Луцьку, Львові, Києві. Видатний український педагог Іван Огієнко визначав XVII століття в історії української педагогіки як «Золотий вік нашого письменства, нашої культури»:

«Київ став центром української культури, її Афінами, став нашим Парижем, розумною головою».

У той час Україна досягла суцільної грамотності населення. Чужинці, які побували тут, захоплювались освіченістю українців. Наприклад, Павло Алеппський, подорожуючи Україною в 1654 та 1656 роках, у своїх дорожніх нотатках писав, що українці – «люди вчені», кохаються у науках і законах, гарні знавці риторики, логіки і всякої філософії.

«У їх там розглядають всякі поважні питання, що потребують досліду», «...по всій Козацькій землі, ми помітили прегарну рису, що нас дуже дивувала: всі вони, за малими винятками, навіть здебільшого їх жінки та діти, вміють читати та знають порядок богослужби та церковний спів. Крім того, священики вчать сиріт та не дають, щоб вони тинялись по вулицях». 

Центром розвитку освіти того часу стала Києво-Могилянська колегія, заснована 1632 року, яка з 1701 року почала називатися Київською академією. У XVIII столітті вона була одним з визначних навчально-наукових осередків східного слов'янства. Цей період, на думку істориків, є вершиною розквіту академії. На жаль, на початку XIX століття вона поступово почала втрачати своє провідне значення у зв'язку з реформою освіти, і 1819 року її було реорганізовано в Київську духовну академію, яка проіснувала до 1918 року.

1992 року відроджено університет «Києво-Могилянська академія».

Вершина української народної педагогіки – козацька педагогіка, що втілила в собі «національну психологію, характер, правосвідомість, мораль та інші компоненти національної свідомості, духовності народу».

Основними завданнями козацької педагогіки були:

• виховання фізично загартованих, мужніх воїнів – захисників рідного народу від чужоземного поневолення;
• виховання у підростаючого покоління українського характеру і світогляду, поваги до національних і загальнолюдських цінностей;
• формування високих лицарських якостей, пошани до людей похилого віку, прагнення до милосердя та допомоги іншим;
• виховання громадян, які б розвивали культуру, економіку та інші сфери життєдіяльності народу на світовому рівні.

Наприклад, неписані закони «кодексу лицарської честі» передбачали:

• виховання любові до батьків, рідної мови, вірності у коханні, дружби, побратимства, шанобливого ставлення до України;
• готовність захищати слабших, піклуватися про молодших, зокрема дітей;
• шляхетне ставлення до дівчини, жінки, бабусі;
• непохитну вірність ідеям, принципам народної моралі та духовності;
• відстоювання повної свободи та незалежності особистості, народу, держави;
• розвиток народних традицій, звичаїв, обрядів, бережливе ставлення до рідної природи;
• прагнення робити пожертвування на будівництво храмів, навчально-виховних і культурних закладів;
• цілеспрямований розвиток власних фізичних і духовних сил, волі, можливостей свого організму;
• уміння завжди та всюди поводитися шляхетно, виявляти інші чесноти.

Цікавим є також «кодекс лицарських звитяг», який включав у себе:

• готовність боротися до загину за волю, віру, честь і славу України;
• нехтування небезпекою, коли це стосується життя друзів, побратимів, України-неньки;
• ненависть до ворогів, прагнення звільнити рідний край від завойовників, героїзм, подвижництво в праці та бою.

Козацька педагогіка мала три ступені.

1. сімейне виховання, яке утверджувало високий статус батьківського та материнського виховання й навчання. Специфічною була роль батька, що полягала в цілеспрямованому загартуванні своїх дітей, формуванні в них лицарської честі, гідності, підготовці до подолання життєвих труднощів, до захисту рідної землі, власної свободи.
2. родинно-шкільне виховання. У козацьких школах найважливішими були родинні, духовні та материнські цінності, що переростали в загальнонаціональні та включали в себе релігійно-моральні цінності.
3. вища освіта. Молодь, яка прагнула знань, продовжувала навчання в колегіумах і академіях, європейських університетах.

Після закінчення вищих навчальних закладів юнаки одержували систематичне фізичне, психофізичне, моральне, естетичне, трудове загартування, національно-патріотичну підготовку, спортивно-військовий вишкіл у сотнях, полках, у Запорізькій Січі.

Січова школа діяла при церкві Святої Покрови на території Запорізької Січі. Вона складалася з двох відділів: в одному готували паламарів і дияконів, у цьому відділі було завжди 30 учнів. У другому – молодиків – училися сироти, хрещеники козацької старшини та інші діти. Тут навчали грамоти, співу та військової справи. Кількість молодиків становила близько 50.

Доброю підмогою патріотичному вихованню молоді слугували українські народні думи й історичні пісні, козацькі літописи («Літопис Самовидця», літописи Г. Граб'янки і С. Величка, Густинський літопис), а також історичні праці («Синопсис»).