Історія формування народногосподарського комплексу

Історія формування народногосподарського комплексу

Перехід людини від збирання дикоростучих плодів і полювання до землеробства відбувся на території сучасної України близько 10-5 тис. років тому.
На півдні Східної Європи в умовах сприятливого клімату на перетині давніх торговельних шляхів, у взаємодії з високорозвинутими цивілізаціями почався соціально-економічний розвиток українських земель. Найдавнішим містом східних слов'ян з V ст. став Київ. На 200-300 років пізніше було засновано друге місто – Чернігів. Основою їх заснування стало розмежування ремесла та сільського господарства.
З виникненням держави Київська Русь розвиток господарства дістав новий імпульс. Проте із занепадом Київської держави після татаро-монгольської навали її економічний і культурний розвиток загальмувався: українські землі стали сировинним придатком сусідніх держав. Дещо пожвавився соціально-економічний розвиток східних земель України тільки у другій половині XIX ст. Важливу роль у розвитку господарства України того часу відіграли промисли та торгівля.
Наприкінці 50-х років XIX ст. в Україні діяло 12 тис. ярмарків, торгів і базарів. Через порти Чорного і Азовського морів (Бердянськ, Маріуполь, Одеса, Херсон, Миколаїв) здійснювались зовнішньоторговельні зв'язки, вивозилось зерно. Наприкінці 90-х років XIX ст. Україна давала більшу частину чавуну Російської імперії, близько половини виробництва сталі.
В українських землях, що належали Австро-Угорщині, господарський розвиток супроводжувався експлуатацією лісових і нафтових багатств.
Починаючи з 1914 p., економіка України працювала в надзвичайно несприятливих умовах постійного напруження, періодичної руйнації і відбудови. Перша світова і громадянська війни, штучний голодомор 1932-1933 pp. і примусова колективізація, індустріалізація, друга світова війна вносили постійне сум'яття в розвиток її господарства. Не меншої шкоди завдала командно-адміністративна система, запроваджена комуністичним режимом. Україна не могла самостійно вирішувати своїх навіть дрібних економічних питань, залишаючись колоніальним придатком Москви.
У 30-ті роки в Україні були збудовані металургійні комбінати в Запоріжжі, Мелітополі, Кривому Розі, Дніпрогес, Харківський тракторний завод (ХТЗ), Краматорський машинобудівний завод та інші великі підприємства. Проте ціна індустріалізації виявилася страшною. Масові репресії 1937-1939 pp. дезорганізували виробництво. Замість його зростання почався економічний спад, посилилася територіальна нерівномірність розвитку господарства. Промисловий Донбас було перетворено на всесоюзну «кочегарку». Донецьке вугілля вивозилося переважно у Центральну Росію. Металургія України також працювала насамперед на машинобудування російських центрів промисловості.
Структура промисловості і сільського господарства забезпечувала насамперед інтереси імперії. Переважали енерго- і матеріаломісткі екологічно небезпечні виробництва, в сільському господарстві – вирощування з року в рік одних і тих самих культур. Нехтування законами розвитку економіки призвело до незацікавленості робітників у результатах своєї праці, низької якості продукції і продуктивності праці, а все разом – до важкої економічної кризи.
Відсутність приватної власності на землю породила низьку продуктивність праці в сільському господарстві, величезні втрати продукції, відтік сільського населення в міста. Маючи чи не найкращі у світі природні умови для свого розвитку, сільське господарство України за роки радянської влади постійно перебувало у глибокій кризі. За валюту, виручену від продажу сибірського газу і нафти, до України почали завозити зерно з інших країн світу. Тому очевидною стала потреба в проведенні глибоких соціально-економічних перетворень у народному господарстві країни на засадах приватної власності, ринкових форм господарювання, використання досвіду розвинутих країн світу.