Микола Костомаров. Іван Мазепа (частина 5)

Навесні 1694 року з'їхалися знову на раду полкові старшини й значні козацькі товариші; вони постановили зібрати по містах і селах сходки і на них запропонувати всьому народові запитання: бути орандам чи не бути? Така загальна народна рада була повсюдно проведена, і народ присудив: заради доходів залишити оранди по-старому, тому що в останній час, коли оранди були відмінені і гроші збирали з винокурень та шинків, заходили великі суперечки, а у військовій скарбниці виявився порівняно з колишнім великий недобір.
Петрик був не страшний Мазепі; Петрик більше нахвалявся і більше збирався робити, ніж робив; був у гетьмана ще один супротивник, найбільш діяльний і популярний, ворог усіх, кого панський дух пов'язував з Мазепиним гетьманством. Це був ватажок козаків на правому боці Дніпра Семен Палій (11), котрий носив звання хвастівського полковника.

Козацький полковник часів І. Мазепи. Малюнок

Козацтво на правому боці Дніпра розклалося й зникло після переведення мешканців на лівий берег, здійсненого за наказом московського уряду слідом за падінням Дорошенка. Правобережна Україна залишилася пусткою і такою повинна була лишатися відповідно до мирної угоди, укладеної між Польщею й Росією (12). Але за короля Яна Собеського виникла у самих поляків думка відновити козацтво з тією ж метою, з якою воно спочатку колись виникло: для захисту кордонів Речі Посполитої від турок. Король, вступивши у війну з Туреччиною, почав розсилати офіцерів з дорученням набирати всіляку бродячу вольницю й зорганізовувати з неї козаків. Ян Собеський 1683 року призначив нововідновленим козакам і гетьмана – шляхтича Куницького. У цього Куницького виявилося козацького війська вже близько восьми тисяч. На початку 1684 року козацька вольниця стратила свого зверхника й обрала іншого – Могилу, але тоді значна частина козаків з правого берега Дніпра відійшла на лівий берег під владу Самойловича, і Могила прийняв під свою гетьманську владу не більше двох тисяч чоловік. Одначе 1685 року король, який здобув велику популярність своєю віденською перемогою над турками, переконав польський сейм визнати законним чином відновлення козацького стану. Та тільки-но новий закон відбувся, як на Поліссі й на Волині він викликав заворушення й безпорядки. Одні шляхтичі й пани набирали людей в козаки, інші скаржилися й кричали, що нові козаки чинять буйства й розорення в панських маєтках. У 1686 році Могили вже не було, зате замість нього з'явилася ціла юрба всіляких ватажків загонів у званні полковників. Серед них були люди й з шляхти, й із простого народу; в числі останніх був білоцерківський полковник Семен Іванович Палій, уродженець міста Борзни, з лівого боку Дніпра. Спочатку він утік із своєї батьківщини в Запоріжжя, а потім з гуртом заповзятливців прийшов із Запоріжжя в Правобережну Україну, яку Росія відступила полякам. Місцезнаходженням своїм Палій зробив містечко Хвастів. Малочисельне тодішнє населення Правобережної України, яке складалося головним чином із прибульців з лівого берега Дніпра, сильно було пройняте козацьким духом, прагнуло загальної козацької вольності, ненавиділо поляків і жидів; Палій більше, ніж хто інший, співчував цим настроям і тому здобув собі любов у народі. Його заповітною думкою було визволити Правобережну Україну від Польщі і возз'єднати її з рештою малоросійського краю, котрий перебував під владою Росії. З цією метою Палій декілька разів через посередництво Мазепи звертався до царя і просив прийняти його у підданство. Московський уряд не бажав заводити суперечки з Польщею і тому не став потурати замірам Палія. Він запропонував Палієві спочатку піти на Запоріжжя, як у край, котрий не належав ні Росії, ні Польщі, а звідти вже, за своїм бажанням, перейти в російські володіння на проживання; але Палієві не того хотілося: не сам він бажав служити московському цареві, а хотів він віддати під владу царя весь той край, котрий раніше передав був Росії Хмельницький. Поляки якимось чином змогли схопити Палія і посадити під варту в Немирові. Але Палій скоро визволився і прибув до свого Хвастова; тут він побачив, що за час його ув'язнення в Немирові київський католицький єпископ, посилаючись на давню приналежність Хвастова санові католицького єпископа, заволодів цим містечком і навів туди своїх ксьондзів.