Генуезька та Гаазька конференції

§8-9. Суперечності в Європі і спроби їх розв'язання

Генуезька та Гаазька конференції

У січні 1922 р. Верховна рада Антанти вирішила скликати міжнародну економічну конференцію в Генуї для розробки програми господарського відновлення Центральної та Східної Європи. До участі в роботі були запрошені Німеччина, Австрія, Угорщина та Болгарія – колишні члени Троїстого союзу. Більшовицька Росія також послала своїх представників на конференцію. Західні політики і державні діячі вважали, що настав час інтегрувати її (хоча б частково) до економічної системи Європи. На засіданні Ради Антанти було заявлено, що жодна нація не має права втручатися у справи інших націй. Тим паче, що більшовицький уряд офіційно відмовився від гасла світової революції і декларував принцип мирного співіснування держав з різним соціальним ладом. Зокрема, в Москві активно виступали за залучення американської технічної допомоги Росії.
Нова економічна політика, яку радянська Росія запровадила у 1921 p., розглядалася в західноєвропейських колах як певний відступ від комуністичної доктрини. Це породжувало надії на можливість врегулювання питань щодо боргів царського й Тимчасового урядів, відміни націоналізації іноземної власності та монополії радянської зовнішньої торгівлі. Окремі державні лідери Заходу готові були йти на компроміс із комуністичним режимом. Таким чином, складалися умови для серйозного обговорення широкого кола важливих міжнародних проблем. Упродовж 1920-1921 pp. більшовицькому урядові вдалося підписати ряд економічних, політичних і торгових угод. Найважливішими серед них був договір 1921 р. з Великобританією та тимчасова угода з Німеччиною, підписана 6 травня 1921 р.
Конференція відкрилася 10 квітня 1922 р. Головні завдання Генуезької конференції полягали у відновленні мирного співжиття народів Європи, налагодженні їх економічної діяльності та розвитку міжнародної торгівлі.
Делегація Росії представляла також Україну, Білорусію, Азербайджан, Вірменію, Грузію, Бухару, Хорезм й Далекосхідну республіку. 11 квітня їй було вручено меморандум, який вимагав визнання фінансових зобов'язань царського і Тимчасового урядів, повернення власникам націоналізованого майна чи компенсації його вартості, відміни монополії зовнішньої торгівлі.
Російська делегація на чолі з Г. Чичеріним погоджувалася обговорювати питання про повернення боргів царської Росії, але лише довоєнних. Натомість вона вимагала визнання радянського уряду де-юре та надання йому кредитів на умовах взаємовигідного економічного співробітництва і рівноправ'я договірних сторін.
Не зустрівши на цьому шляху взаєморозуміння з організаторами конференції, радянська делегація стала шукати сепаратних домовленостей. В такого роду угодах була найбільше зацікавлена німецька делегація, яка за будь-яку ціну намагалася розірвати пута Версальських угод, нав'язаних Німеччині. Таким чином, 16 квітня 1922 р. у м. Раппало, неподалік Генуї, було підписано договір між Росією і Німеччиною про встановлення дипломатичних відносин і врегулювання усіх спірних питань шляхом відмови від взаємних претензій. Німеччина визнала націоналізацію своєї власності більшовиками і погодилася на розвиток торгово-економічних відносин на основі принципу найбільшого сприяння. Раппальський договір по суті підривав роботу Генуезької конференції. Він порушував засади Версальського договору, викликавши гострі протести урядів Великобританії, Франції та США.
В Генуї було вирішено перенести обговорення взаємних претензій на конференцію в Гаазі, яка була скликана влітку 1922 р. і також завершилася безрезультатно. Практичним результатом як Генуезької, так і Гаазької конференцій було визнання більшовицької Росії повноправним учасником міжнародних відносин без будь-яких поступок з її боку. В 1924 р. комуністичний режим СРСР уклав нові договори і угоди з Великобританією, Італією, Швецією та іншими європейськими державами.