Становище Румунії після Першої світової війни

§23. Румунія у міжвоєнний період

Становище Румунії після Першої світової війни

Війна, в якій Румунія брала участь на боці Антанти, негативно вплинула на економічне і політичне становище країни. Майже 10% населення загинуло на фронті, окупація більшої частини території призвела до падіння промислового виробництва, зубожіння широких верств населення, розорення селян. Загальне невдоволення на початку 1918 р. спричинило заворушення в румунській армії й на флоті, в країні лунали заклики до революції. Ці обставини примусили правлячі кола Румунії піти на підписання 7 травня 1918 р. в Бухаресті сепаратного мирного договору з Німеччиною та Австро-Угорщиною.
Тоді ж Румунія окупувала правобережну частину Молдавії (колишню Бессарабію), а дещо пізніше й Буковину.
Наприкінці війни Румунія знову розпочала воєнні дії проти австро-угорських військ в Трансільванії й Буковині. Держави Антанти використовували румунські збройні сили також для боротьби проти більшовицького режиму. Правлячі кола Франції постачали Румунії озброєння, допомагали їй реорганізовувати армію. На її території був сформований корпус добровольців з російських білогвардійців на чолі з генералом Дроздовським. Румунська влада нейтрально ставилась до військових формувань Денікіна, Врангеля, на її землях розміщувались українські військові частини С. Петлюри. Тут перебували й окремі загони Н. Махна.
Наприкінці 1918 р. у Трансільванії, що входила до складу Австро-Угорщини, посилився рух за возз'єднання з Румунією. Ініціатором руху виступала Румунська національна партія. 1 грудня 1918 р. Трансільванія об'єдналася з Румунією, яка за Белградським договором отримала право окупувати ці території.
Держави Антанти підтримували територіальні претензії румунської влади, завдяки чому Румунія порівняно легко здобула Буковину, Трансільванію, Східний Банат, Мармарош, Кришану та Південну Добруджу. її територія зросла більш ніж у два рази, а населення збільшилось з 7,9 до 17,3 млн. чол. Румунський уряд затвердив положення про утворення багатонаціональної «Великої Румунії». Приєднані силою народи були позбавлені національних і політичних прав, піддавалися насильницькій румунізації. З метою прискорення цього процесу були розпущені національні ради Трансільванії й Буковини. Префекти департаментів, які зосередили в своїх руках всю повноту влади на місцях, призначалися урядом. У 1920 р. румунський парламент оголосив про завершення процесу національного об'єднання румунів.
Приєднані території частково стабілізували економічну ситуацію у Румунії. Трансільванія і Банат мали енергетичні й сировинні ресурси, добре розвинуті гірничодобувну, металургійну, металообробну галузі промисловості. В Румунії успішно розвивалася нафтова промисловість. Але в цілому вона залишалась відсталою аграрною країною. 80% населення Румунії проживало в селах, 20% – у містах. Сільське господарство було основою національної економіки. 80% промислових підприємств контролювалися французьким і англійським капіталом, що прийшов на зміну австрійському.
Після закінчення війни румунська держава пережила складний період політичної й економічної нестабільності. В результаті урядових криз з листопада 1918 р. до січня 1922 р. змінилося сім прем'єр-міністрів. Остаточно розпалася стара двопартійна система. Старі партії втратили соціальну опору, у політичну боротьбу вступили нові. Найвпливовішою була національно-ліберальна партія на чолі з І. Братіану, яка відстоювала інтереси великих землевласників і промисловців.
У перші повоєнні роки прогресивно-консервативна партія блокувалася з народною партією генерала Авереску.
У грудні 1918 р. почала створюватися масова селянська партія (цараністська), яка остаточно оформилась у 1919 р. її лідерами були І. Міхалаке і М. Лупу. У Молдавії під керівництвом М. Йоргі діяла національно-демократична партія, яка також виступала на захист селянства.
У 1919 р. відбулися перші післявоєнні вибори, у результаті яких до влади прийшов коаліційний блок трансільванської національної, селянської та націонал-демократичної партій. У березні 1920 р. влада перейшла до уряду лідера народної партії Авереску. Проте йому так і не вдалося вивести країну з кризи. У 1921 р. кабінет Авереску подав у відставку. Після цього протягом короткого часу уряд очолював Таке-Іонеску. Потім главою уряду став лідер національно-ліберальної партії І. Братіану, котрий розпустив парламент і провів нові вибори. Його партія перетворилася у найвпливовішу політичну силу.
У зовнішній політиці румунські правлячі кола ставили перед собою головне завдання: закріпити встановлені Версальською системою державні кордони й утримати завойовані землі. Румунія у 1920-1921 pp. підписала договір про військово-політичний союз з Польщею, спільно з Чехословаччиною та Югославією утворила Малу Антанту. У своїх зовнішньополітичних діях румунська правляча еліта орієнтувалась на дружбу і співробітництво з Францією, розраховуючи на її допомогу.
В перші післявоєнні роки румунські урядовці пішли на проведення деяких реформ. Зокрема, було запроваджене загальне виборче право для чоловіків. У березні 1920 р. парламент ухвалив закон про проведення земельної реформи в Бессарабії. Через рік в дію вступив закон про аграрну реформу в «старому королівстві» (так називалися довоєнні румунські території"), згідно з яким відчужувалися і підлягали викупу королівські, державні, поміщицькі та частина церковних земель. Так уряд намагався заспокоїти наростаюче невдоволення на селі. Проте зміни в аграрному секторі проводились у складних умовах. Так, власникам маєтків у Бессарабії повертали частину відчужених земель. Викупні платежі у різних регіонах країни були неоднакові.
Для реалізації аграрної реформи створювалася громіздка й розгалужена бюрократична система, яка гальмувала будь-які позитивні й рішучі зміни в сільському господарстві. Незважаючи на половинчастість і непослідовність, реформа все-таки внесла певні зміни в соціально-економічне становище селянства. Вона послабила селянських рух, сприяла прискореному розвитку ринкового господарства, політичній та економічній стабілізації в країні.