Рожик М.Є. та ін.

Конституція Румунії 1923 року. Зростання ультраправих організацій

§23. Румунія у міжвоєнний період

Конституція 1923 року

У березні 1923 р. парламент Румунії прийняв нову конституцію. Це був один з найважливіших актів у низці політичних реформ середини 20-х років. Конституція проголосила встановлення в країні конституційно-монархічного правління, демократичні права і свободи. Зокрема, декларувалася соціальна і національна рівність усіх громадян Румунії незалежно від їхнього етнічного походження, мови та релігії. Проте більшість положень конституції мали популістський, декларативний характер. Наприклад, загальне виборче право значно обмежувалося цензом осілості.
Згідно з конституцією законодавча влада належала двопалатному парламенту (палата депутатів і сенат). Однак вона обмежувалася правом короля дозволяти
видання законів чи накладати на них дворазове вето. Виконавча влада цілковито належала монархові, котрий призначав і звільняв міністрів, розпускав парламент.
До 1926 р. депутати нижньої палати парламенту обиралися на основі загальних і пропорційних виборів. У 1926 р. в дію вступив новий виборчий закон, який скасував пропорційну систему парламентського представництва і запровадив мажоритарну. Партії, яка набирала 40% голосів, належала більшість місць у палаті депутатів.
У 1925 р. конституція була доповнена адміністративним законом, який уніфікував адміністративне законодавство і поширив його дію на приєднані території. Таким чином, централізована система управління була значно посилена, а місцеве самоврядування підпорядковане урядовому апарату. Особливий статус монарха провокував протистояння законодавчої та виконавчої влад, посилював нестабільність румунського суспільства, ускладнював економічні, соціальні та політичні процеси.

Зростання ультраправих організацій

У грудні 1925 р. прем'єр-міністр І. Братіану звинуватив спадкоємця королівського престолу Кароля у зловживанні владою, розтратах та спекуляціях на воєнних поставках. Парламент позбавив Кароля права наслідування королівської корони і в 1926 р. вислав його з країни. Замість Кароля спадкоємцем престолу був оголошений його чотирирічний син Міхай. «Королівська криза» посилила позиції національно-ліберальної партії, з якою здавна ворогував Кароль.
У березні 1926 р. ліберали провели через парламент новий виборчий закон. Тепер партія, що здобувала більше 40% голосів, отримувала 75% мандатів. Ліберали сподівалися, що в такий спосіб вони надовго забезпечать собі більшість у парламенті. Однак вибори 1926 р. принесли перемогу Народній партії. її лідер Авереску сформував уряд, який ліквідував обмеження щодо притоку в державу іноземного капіталу. Це викликало незадоволення націонал-лібералів, під тиском яких уряд Авереску пішов у відставку. У червні 1927 р. був сформований урядовий кабінет на чолі з І. Бретаніану. Смерть короля Фердинанда (липень) та новообраного прем'єр-міністра (листопад) посилили політичну нестабільність у румунському суспільстві, прискорили наростання економічної кризи. Вже у 1927 р. значно скоротився експорт, зросло безробіття, поглибилось зубожіння широких верств населення. Особливо гостро криза відчувалася у Бессарабії й Трансільванії.
На парламентських виборах у грудні 1928 р. перемогла націонал-цараністська партія. Вона домоглася прийняття закону про свободу відчуження земельних ділянок, отриманих селянами внаслідок аграрної реформи. Великі земельні власники почали масово скуповувати бідняцькі наділи.
У 1928 р. різко впав рівень виробництва майже в усіх галузях промисловості. Найбільшої глибини криза досягла у 1931-1932 pp. Промислова продукція у 1931 р. скоротилася до 60% порівняно з 1928 р. Ціни на нафтопродукти знизилися у 5 разів. У Трансільванії закрилися металургійні підприємства. Збанкрутували найбільші банки. Серед них – Мармаран-Бланк і Ко, який мав зв'язки із західноєвропейськими банками.
Націонал-цараністський уряд Ю. Маніу намагався подолати кризу. Він оголосив «рівність прав іноземних і румунських підприємців перед законом і владою». В країні виникло декілька нових партій і політичних груп, посилились профашистські тенденції. У червні 1930 р. до Румунії повернувся Кароль, котрий здійснив державний переворот і оголосив себе королем. Він не приховував бажання встановити режим особистої влади. Кароль II опирався на військових, що дало змогу здійснювати диктаторську владу і зберегти парламент. У 1931 р. у Румунії виникла фашистська організація «Залізна гвардія». Країна була охоплена масовими страйками і виступами селянства.
Для виходу із кризи був опрацьований урядовий «план оздоровлення». У відповідності з ним, скорочувалась кількість службовців, знижувалась зарплата: службовцям – на 10-12%, робітникам – на 30%. Це викликало нову хвилю незадоволення населення. У 1933 р. в Бухаресті під час придушення страйку залізничників поліцією і військами було вбито 400 і заарештовано 2 тис. робітників. Прем'єр-міністр Вайда-Воєвод, коментуючи ці події, заявив: «Треба рятувати країну, переступаючи через усі закони, через усі порядки, через усі конституції. Нехай буде диктатура, бо країну треба врятувати».
Після виходу з економічної кризи в деяких галузях румунського господарства (видобуток вугілля, залізної руди, нафти, виплавка сталі, чавуну) спостерігалося піднесення виробництва. Разом з тим, правляча еліта все більш відкрито заявляла про потребу «твердої влади» в країні і створення «сильної держави».
Уряд Г. Татареску, тісно пов'язаний з Каролем II, взяв курс на мілітаризацію економіки. «Залізна гвардія» та інші праві організації отримали можливість діяти майже без обмежень. Головним у них було гасло «Немає хліба без роботи, немає роботи без хліба». Критика «залізногвардійцями» та їхніми спільниками уряду, безпардонна демагогія давали їм змогу залучати нових прихильників.
У 1936-1937 pp. внутрішня ситуація в Румунії знову погіршилася. З'явилася тенденція до зближення з Німеччиною. Політичні конфлікти й соціальні проблеми посилювали кризу конституційно-парламентського ладу. Діяльність правих та фашистських організацій ще більше ускладнювала внутрішнє становище Румунії.