Національно-визвольна боротьба колоніально залежних країн Африки

§37. Національно-визвольна боротьба колоніально залежних країн Африки

Національно-визвольний рух на континенті очолила молода африканська інтелігенція, що, як правило, отримувала освіту в європейських країнах. На противагу панєвропеїзму тут виник панафриканський рух, лідери якого покладали надії на обіцянки держав Антанти щодо справедливого розв'язання післявоєнних конфліктів, демократизацію міжнародних відносин. Найдавнішою і найбільшою серед усіх африканських політичних організацій був Африканський національний конгрес, створений в Південно-Африканському Союзі ще 1912 р. Він складався із представників Басутоленду, Бечуаналенду, Свазіленду, Північної і Південної Родезії. Конгрес щорічно проводив з'їзди, розповсюджував свої друковані видання і газети. Генеральним президентом організації був Д. Гумеда. У 1922 р. в Лагосі, адміністративному центрі Нігерії, виникла перша нігерійська національно-демократична партія. її засновника Гарбера Маколея вважають «батьком» нігерійського націоналізму.
Перший Панафриканський конгрес відбувся в Парижі у лютому 1919 р. На його засіданнях було укладено програму вимог африканських народів. Конгрес закликав Паризьку мирну конференцію опрацювати кодекс законів про міжнародну охорону інтересів африканців, а також передати німецькі колонії під контроль міжнародної організації, а не окремих держав. На основі цієї ідеї народилася Мандатна комісія Ліги Націй. Але оскільки всі найважливіші проблеми політичного життя Африки підпорядковувалися економічним інтересам могутніх конкуруючих держав світу, то ухвали першого Панафриканського конгресу реалізовані не були.
Будь-які політичні реформи в Африці мали суто косметичний характер і при їх здійсненні бралися до уваги не інтереси корінного африканського населення, а нащадків європейських переселенців попередніх епох. Так, у зв'язку із закінченням терміну повноважень Британської африканської привілейованої компанії, яка здійснювала управління Родезією, у 1922 р. було проведено референдум. Англійський уряд запропонував колоністам два варіанти: включити Південну Родезію до складу Південно-Африканського Союзу або ж лишитись «білою» колонією з режимом самоуправління. За самоуправління висловилася більшість опитаних.
1 жовтня 1923 р. Південна Родезія була проголошена «білою» колонією зі своїм власним парламентом, який обирався білими родезійцями. У Північній Родезії, де білих поселенців було тільки 3 тис. чол. (з 950 тис. населення), референдум не проводився. У 1924 р. їй було надано статус британського протекторату.
У другій половині 30-х років розпочалися активні виступи, спрямовані на досягнення національної незалежності й державного суверенітету туніського народу. Національно-визвольним рухом у Тунісі керувала партія «Дуетув» («Конституція»), радикальне крило якої очолював молодий адвокат Хібаб Бугріба. Він та його прихильники висували насамперед економічні вимоги.
Під час другої світової війни на території Тунісу розгорнулись воєнні дії між союзниками і німецькими військами. Скориставшись воєнним, станом, французький уряд Віші розпустив Велику раду Тунісу. В листопаді 1942 р. країна була окупована гітлерівцями. Окупанти грабували Туніс, вивозили його національні багатства. У травні 1943 р. союзні війська звільнили країну, що створило сприятливі умови для національного відродження і боротьби за державну незалежність. На чолі національного руху в Алжирі у 20-х роках став емір Хам ід, онук народного героя Абд-аль-Кадира. Він як офіцер французької армії брав активну участь у першій світовій війні. У 1920 р. Хамід заснував партію «Молодий алжирець», яка вимагала рівності алжирців і французів, ліквідації расової дискримінації, представництва корінного населення колонії в парламенті Франції.
З червня 1940 p., після поразки Франції, до Алжиру прибула німецько-італійська комісія з питань перемир'я, яка фактично стала господарем країни. В листопаді 1942 р. англо-американські війська звільнили Алжир, після чого країна стала базою збройних сил союзників. 4 червня 1943 р. тут утворився Французький комітет національного визволення на чолі з генералом де Голлем. Тоді ж виникла алжирська асоціація «Друзі Маніфесту і свободи», яка почала вимагати автономії країни у рамках федерації з Францією, передачі владних повноважень національному урядові.