Рожик М.Є. та ін.

Особливості розвитку країн Латинської Америки у міжвоєнний період

Розділ 10. Країни Латинської Америки
§41-42. Особливості розвитку країн Латинської Америки у міжвоєнний період

У середині – другій половині 20-х років розвиток країн Латинської Америки характеризувався певною стабільністю і прийнятними темпами господарського поступу. Сприятлива економічна ситуація на світовому ринку забезпечувала стійкі прибутки від вивозу продукції, приваблювала значну кількість іммігрантів до Аргентини, Уругваю та Бразилії.
Після першої світової війни посилилася залежність латиноамериканських країн від іноземного капіталу. Зарубіжні інвестори і підприємці, насамперед із США, почали витісняти звідси англійських конкурентів, розширювати свій вплив. Зростання північноамериканської економічної експансії супроводжувалося втручанням у внутрішні справи держав регіону, зокрема в зоні Карибського басейну.
Зміни, що сталися у світі після завершення війни, суттєво вплинули на становище латиноамериканських країн.
Національна демократія разом з робітництвом намагалася організувати рух проти латифундизму та іноземного втручання. Наприкінці 1924 р. в Перу було створено «Партію блоку трудящих мас і національної буржуазії», яка виступила за політичне об'єднання Латинської Америки, націоналізацію землі й промисловості, інтернаціоналізацію Панамського каналу. Осередки цієї партії виникли й в інших країнах континенту. Так зародився масовий національно-визвольний рух, прихильники якого виступали проти більшовицьких і марксистських ідей, відстоювали гасло особливого шляху розвитку країн Латинської Америки.
Наприкінці 20-х років у багатьох латиноамериканських державах розпочалася активна боротьба проти місцевої реакції та іноземного втручання. Так, у 1926 р. в Нікарагуа була створена повстанська армія, що розпочала збройну боротьбу під гаслом «краще померти патріотом, ніж скніти рабом! Свобода або смерть». Тільки в середині 30-х років цей рух почав слабнути під ударами диктатора Сомоси.
Подібні рухи розгорталися в Сальвадорі, Гватемалі, на Кубі та в інших країнах Карибського регіону, відомих під назвою «бананових республік».
Суперництво США та Англії за вплив у латиноамериканських країнах спричиняло воєнні конфлікти між останніми. Так, у 1932 р. Болівія почала воєнні дії проти Парагваю за нафтовий район Гранд Чако, на який претендувала англо-голландська нафтова компанія. Війна тривала до 1935 р.
З 1933 p., після приходу до влади у США президента Ф. Д. Рузвельта, американська політика зазнала докорінних змін. США проголосили принцип невтручання у внутрішні справи країн Латинської Америки. Рузвельт виступав з позиції «доброго сусіда», пропонуючи урядам латиноамериканських держав взаємовигідні торгові угоди, надання технічної допомоги тощо.
Напередодні другої світової війни стійкі економічні позиції в Аргентині, Бразилії, Чилі, Гватемалі, Мексиці й Болівії мала Німеччина. За обсягом експорту в Латинську Америку вона наздогнала Англію. Активно заохочувалася еміграція німців до латиноамериканських країн, що згодом сприяло створенню тут фашистських організацій.
Водночас при допомозі Комінтерну тут виникали компартії та пробільшовицькі організації. Захист інтересів широких народних мас очолило робітництво Латинської Америки, діяльність якого досягла високої організованості. У 1930 р. на конгресі в Мехіко була створена Конфедерація трудящих Латинської Америки, яка виступила за єдність профспілкового руху усього континенту.
Під тиском обставин уряди багатьох латиноамериканських країн змушені були шляхом удосконалення законів регулювати взаємовідносини різних соціальних верств і груп суспільства. Були прийняті закони про працю та взаємовідносини між працюючими й підприємцями, про діяльність профспілок тощо.
У 1939 р. на Панамериканській конференції в Лімі країни Латинської Америки і США заявили про свою готовність захищати континент від будь-якого іноземного втручання.
Загалом зміни, які відбувалися в Латинській Америці, свідчили про те, що цей континент втягувався у вир світових подій.