Шевченко й його товариші (частина 1)

25. Шевченко й його товариші

Були то одначе тільки початки, а дійшли вони своєї правди тоді, як між Українцями зявивсь такий великий поет як Шевченко, а поруч нього чимало иньших тямущих і високоталановитих людей, перейнятих гарячою любовю до свого народу. Вони почали розкривати й описувати сучасне житє українського народу, обясняти українську історію. Стали думати та шукати способу поправити долю українського селянина, піднести український народ з його занепаду, щоб став він рівно з иньшими народами освітою, достатком, повагою, а не був слугою, наймитом в роботі тих иньших народів. Зненавидівши ту неволю, в яку попала Україна під царським та польським панованнєм, вони складали пляни її визволення і забезпечення їй устрою вільного, народнього, виборного, – щоб був він міцною охороною свободи, рівности й братерства, про яке мріяли найкращі голови в західній Европі, особливо у Франції.
Головою між тими людьми, не тільки своїм талантом, хистом поетичним, але й любовю до свого народу, завзятєм, відвагою та щирістю був Тарас Шевченко. Він був син кріпака з Київщини, з Звенигородського повіту. Виріс в біді; замолоду взято його до панських покоїв, потім дали його в науку до маляра, бо до малярства мав він велику охоту і вдачу. Там же, молодим двадцятилітнім хлопцем, зачав він складати українські вірші. Довідались про його хист тямущі люде й зложили гроші та викупили його з кріпацтва. В 1840 р. надруковано першу збірку його віршів – називав ся "Кобзарь". На другий рік вийшла його поема "Гайдамаки". Як блискавка пронеслась його слава про всій Україні. Не вірили собі люде, що по українськи може виходити всяка думка так гарно, а заразом так просто, як у Шевченка, що й простого чоловіка, і ученого за серце хапає й до самої душі його промовляє:

Без хитрої мови,
А голосна та правдива,
Як Господа слово.

Гарно писали й попередні письменники, як Котляревський, Артемовський, Квітка, але й порівняти того не можна з Шевченком. Ба, й у иньших народів не легко знайти поета такого, щоб писав так просто, щиро, а так гарно і сильно. А що вже казати про Україну, по тій поневірці безконечній, як уже не лишилось їй нічого доброго на світі, як здавалось, що не буде вже їй нічого, крім вічної неволі та смутку, коли вона, як той самий Шевченко казав – "обідрана, сиротою, понад Дніпром плаче"!
Великою потіхою для неї було огненне слово Шевченкове. Вступив знов дух по довгих віках в українське серце. Подумали Українці, що й вони між людьми не послідні, коли між ними заявив ся такий поет – не з розкішних палат, а з-під убогої стріхи! Що ж то за сила спить іще в тім українськім народі – аби тільки розбити ті кайдани, якими його оковано, дати йому волю, дати йому освіту, відкрити очі на себе й на світ, на свою минувшину! І мов зачаровані слухали, як пригадував їм Шевченко українську минувшину:

Була колись Гетьманщина, та вже не вернеть ся!
Було колись – панували, та більше не будем...
Тої слави козацької по вік не забудем!
Україно, Україно! ненько моя, ненько!
Як згадаю тебе, краю, завяне серденько!
Де поділось козачество, червоні жупани?
Де поділась доля, воля, бунчуки, гетьмани?
Гетьмани, гетьмани! Як би то ви встали,
Встали – подивились на той Чигирин,
Що ви будували, де ви панували!
Заплакали б тяжко, бо ви б не пізнали
Козацької слави убогих руїн.
Базари, де військо, як море червоне,
Перед бунчуками бувало горить,
А ясновельможний на воронім коню,
Блисне булавою – море закипить.
Закипить – і розлило ся
Степами, ярами;
Лихо мліє перед ними!..

Та що й казать?.. Минуло ся... Щоб у війнах, битвах кохатись – не такий був чоловік Шевченко. Він любив козаччину за її свободолюбність за завзяте й відвагу, з якою козаки боронили свій край, свій народ та його свободу. Та що ж! Прогомоніла й затихла та слава козацька, блиснули й зникли блискучі клейноти! Забулись гетьмани з старшиною, що не вміли попровадити ту козаччину і свій народ, а увільняючи його з чужої неволі, задумували на його свій ретязь сплести. Розплилась і висохла кров тих борців за свободу України, що мали завзяте й відвагу, а не вміли з тою свободою ради дати, не вміли порядку на увільненій Україні завести, та вкінці стали самі себе побивати, замість аби спільними силами боронити ся від лукавого ворога:

За що ж боролись ми з Ляхами,
За що ми різались з ордами?
За що скородили списами
Московські ребра?
Засівали і рудою поливали,
І шаблями скородили,
Що ж на ниві уродило?
Уродила рута, рута,
Волі нашої отрута.

І загнуздали той освободжений народ український не тільки чужі, а й свої:

Доборолась Україна до самого краю!
Гірше Ляха свої діти її розпинають.
Так як пиво, праведную кров із ребер точуть...
Світе тихий, краю милий, моя Україно!
За що ж тебе сплюндровано, за що, мати, гинеш!