Богдан Хмельницький (частина 3)

Богдан Хмельницький (частина 3)

Таким чином, козаки розділилися на два види: городових або українських, і запорізьких, або січових. Перші за місцем свого проживання повинні були визнавати верховенство польської влади; другі були зовсім незалежні. Між тими й іншими існував тісний взаємозв'язок; дуже багато хто з городових козаків кілька років перебував на Січі і вважав це за особливу доблесть і славу. Польські пани своїми вчинками сприяли розширенню козацтва, не передбачаючи згубного впливу, який у тогочасних умовах воно крило в собі для устрою польського суспільства. Один із найзнатніших польських панів, Самуїл Зборовський, був козацьким ватажком. Пани запрошували козаків до участі в своїх походах; так Мнішеки й Вишневецькі з їхньою допомогою водили в Московську державу самозванців. Послугами козаків неодноразово користувались і польські королі. Ще Сигізмунд Август вилучив українських козаків з-під влади старост і поставив над ними особливого «старшого». За Стефана Баторія заведені були реєстри, або списки, куди записували козаків; і тільки вписані в ці реєстри повинні були називатися козаками. Старший над козаками, призначений королем, називався гетьманом. Очевидно, в цей час наступив розподіл козаків на полки (який, власне, відомий нам з дещо пізнішого часу). Полків було шість: Черкаський, Канівський, Білоцерківський, Корсунський, Чигиринський і Переяславський (останній на лівому боці Дніпра); кожний полк мав полковника і його помічника осавула; полк поділявся на десять сотень. Кожну сотню очолював сотник і його помічник. Цих помічників називали полковими та сотенними осавулами. Гетьману, або старшому, було виділено для розташування місто Трехтемирів. При гетьмані були чини: осавул, суддя, писар, які складали генеральну старшину. Всіх реєстрових козаків було лише шість тисяч. Вони мали право на вільне володіння землями, не були обтяжені ніякими податками й повинностями і одержували по червінцю платні на кожного простого козака та по кожухові. Крім цих реєстрових козаків польський уряд довго не хотів визнавати ніяких інших козаків. Відповідно до закону тільки реєстрові були козаками. Але такий погляд суперечив народним устремлінням. У Південній Русі, навпаки, всі хотіли бути козаками, тобто вільними людьми; усі шукали шляхів і засобів перетворитися на козаків. Одним з шляхів до цієї мети стала Запорізька Січ. Мешканці, які згідно з законом були панськими хлопами в маєтках успадкованих або коронних, втікали на Запоріжжя: повертаючись звідти, вже не хотіли служити своїм панам, називали себе козаками і, як вільні люди, вважали своєю власністю ту землю, на якій жили і яку обробляли, в той час як власник вважав цю землю своєю. Власники і їхні управителі ловили таких утікачів і страчували, але не завжди це можна було виконати. Багато землевласників заводили тоді слободи і запрошували до себе будь-кого на пільгових умовах. У такі слободи втікали і ті, кого переслідували у попередніх місцях проживання. Між самими панами через це виникали сварки, часто вони здійснювали наїзди один на одного. Іноді і самі пани запрошували до себе свавільних чужих хлопів, називали їх козаками і з їхньою ж допомогою вчиняли напади на свою ж братію. При першому невдоволенні такі козаки розлучалися з новими панами, як з попередніми. Реєстрові козаки мало прагнули замкнутися в межах свого стану і охоче приймали в нього нову братію, тому насправді реєстрових козаків було значно більше, ніж на папері. Інколи такі польські піддані, назвавши себе козаками, не поривалися ні вступати до реєстру, ні приставати до панів, а збиралися збройними ватагами і вибирали собі ватажка, якого називали гетьманом. Так чинили передусім ті, хто бував на Січі, воював супроти турків і татар і знаходив собі там – як висловлювалися тоді – «лицарську славу». Ці так звані «свавільні купи» (ватаги) вже наприкінці XVI століття стали страшними для Польщі і накликали на себе суворі постанови сейму. Насправді ці постанови не виконувалися, оскільки і польський король, і польські пани, що оголошували ватаги самозваних козаків протизаконними збіговиськами, самі використовували їх у війнах з Москвою, Швецією та Туреччиною. Таким чином, крім козаків городових, що записувалися у реєстри, і козаків січових, лави яких то поповнювалися безперервно втікачами з України, то меншали за рахунок тих, хто згодом повертався додому, було багато ще козаків самовільних, які складалися з поміщицьких мужиків, що вибирали собі гетьманів. Уряд робив перегляди реєстрів; з них виключалися зайві козаки; ці зайві козаки називалися «виписниками», але вони продовжували іменувати себе козаками.
Зрозуміло, що за таких умов існування південноросійського суспільства того часу у польського уряду, а головне, у польських панів виявилось багато ворогів серед простого народу; ці вороги ставали тим запеклішими й небезпечнішими, чим дужче з боку польських можновладців виявлялося прагнення стримати наплив народу в козацтво. Польське право передавало хлопа в безумовне підпорядкування його панові. Звісно, що таке становище ніде не могло бути приємним; але там, де народові не було ніякої можливості вирватись з неволі, він терпів, від покоління до покоління звикався з тяжкою участю в такій мірі, що переставав навіть подумувати про кращу долю. На Україні було не так. Тут для народу було багато спонук до здобування волі. На його очах існувала вільна верства, яка складалася з учорашніх підневільних людей; не дуже далеко були дніпровські острови, куди можна було втекти від важких утисків; нарешті, близькість татар і небезпека татарських наскоків привчали тих, хто жив на Україні, до зброї; самі пани не могли заборонити своїм українським хлопам носити зброю. Таким чином, в народі південноруському підтримувався бадьорий, войовничий дух, несумісний з рабським становищем, на яке прирікав його польський суспільний лад. Тим часом як способи панського управління на Україні, так і властивість відносин, в яких перебував вищий клас стосовно нижчого, ніяк не мирили руського хлопа з паном і не спонукали його до добровільної залежності.

Рисунок. Богдан Хмельницький