Історія розвитку дидактики у 20 столітті
Російська дидактика, відкинувши теорії формального і матеріального навчання, все ж таки стабілізувала систему освіти на основі загального навчання грамоті. Науково обгрунтований внесок у педологію зробив наш співвітчизник психолог П. П. Блонський. На думку М. Г. Данильченка, він був найвідомішим автором, з яким навряд чи міг зрівнятися будь-який сучасний педагог. Інший видатний психолог Л. С Виготський створив культурно-історичну теорію, яка багато в чому допомогла вивести на обгрунтований рівень загальну дидактику і виховну систему освіти в Радянському Союзі в 30-х роках.
Найвидатнішим українським дидактиком-практиком 50-60-х років XX століття став В. О. Сухомлинський – засновник гуманістичної, новаторської педагогіки. До відомих теоретиків дидактики відносять російських педагогів М. М. Скаткіна, М. О. Данилова, Ю. К. Бабанського та інших.
Період 50-80-х років XX століття в дидактиці також є часом професійних вчених-педагогів і частково психологів, (останні, вивчаючи психологію навчального процесу, водночас впливали на нього). До таких фахівців належать: О. М. Арсеньєв (1906-1987), який розробляв теорію освіти; Б. П. Єсипов (1894-1970) – опрацював теорію навчального процесу; Л. В. Занков (1901-1977), який зробив значний внесок у розробку розвиткового навчання, та інші.
У цей же час в Україні плідно працювали: С. X. Чавдаров (1892-1962) – досліджував проблеми політехнічної освіти, формування наукового світогляду, педагогічної майстерності учителя, вивчав педагогічну спадщину К. Д. Ушинського, Т. Шевченка, І. Франка; В. І. Помагайба (1892-1972) – досліджував проблеми дидактики, принципи, закони й методи організації навчального процесу, автор підручників для початкової школи; Г. С Костюк (1899-1982) – досліджував навчально-виховний процес, вплив навчання на розвиток особистості учня, проблеми педагогічної психології, розвитку мислення і здібностей в учнів, автор багатьох праць із теорії та історії психології; Я. Б. Рєзник (1892-1952) – досліджував проблеми дидактики; А. М. Алексюк – досліджує проблеми педагогіки середньої та вищої школи.
Подальший розвиток започаткованих С. X. Чавдаровим, Я. Б. Рєзником, В. І. Помагайбою та В. О. Онищуком дидактичних досліджень знайшли свій розвиток у діяльності наукових шкіл провідних дидактів України – академіка О. Я. Савченко та професора /. П. Підласого. Результатом праці Савченко є підручник «Дидактика початкової школи»5, І. П. Підласого – підручник «Педагогіка» та інші роботи з педагогіки.
С. У. Гончаренко і Ю. І. Мальований визначають низку позитивних тенденцій розвитку вітчизняної дидактики в XX столітті. Це, першою чергою, стосується наукових шкіл.
Широко відома діяльність харківської школи дидактів, започаткованої професором А. І. Зільберштейном. Науковці цієї школи досліджують такі проблеми, як наочність у навчанні, розвиток творчих здібностей, організацію навчально-пізнавальної діяльності. Сьогодні ці дослідження продовжуються під керівництвом професорів В. І. Євдокимова та В. І. Лозової.
У 60-х роках професором І. О. Синицею і подружжям Чорнокозових у Вінницькому педагогічному інституті було проведено фундаментальне дослідження різних аспектів формування педагогічної етики вчителя.
У 80-х роках в Україні сформувалася унікальна школа дослідників проблем педагогічної майстерності і професіоналізму під керівництвом академіка І. А. Зязюна.
Наукова школа Р. А. Арцишевського опрацювала теоретичну концепцію світоглядної освіти шкільної молоді, на основі якої створено програму і підручник «Світ, людина, суспільство».
У 60-70-х роках у Росії найактивніше діяли І. Л. Лернер, М. О. Сорокін, М. М. Поташник; в Україні – В. О. Онищук, І. Т. Федоренко. Психологи П. Я. Гальперін і Н. Ф. Тализіна обгрунтували теорію поетапного формування розумових дій – сучасну ефективну концепцію навчання. У другій половині 80-х років основними розроблювачами сучасної гуманістичної дидактики виступали вчителі-новатори І. П. Волков, Є. М. Ільїн, С. М. Лисенкова, В. Ф. Шаталов та інші.
Отже, дидактика як галузь педагогічної науки має свою історію. Знання і усвідомлення педагогами провідних тенденцій її становлення і розвитку дає можливість,
- по-перше, науково організовувати та здійснювати свою викладацьку діяльність та навчально-пізнавальну діяльність учнів;
- по-друге, оптимально визначати методологічні, теоретичні та методичні основи сучасного особистісно орієнтованого навчального процесу.