Вертикальна структура біосфери (частина 3)
Гідробіосфера розподіляється на два системних утворення – океанічне і континентальних водоймищ – океанобіосферу, або мариносферу (із маринобіонтами) та аквабіосферу (з аквабіонтами). Кожне з цих утворень має свою характерну структуру і свій набір гідробіонтів. Наприклад, розглянемо вертикальну структуру озера, за якою класифікуються водні організми (рис. 7.7):
1) організми літоральної зони – укорінені на мілководних ділянках, в які світло проникає до дна, прибережні водорості і багато квіткових рослин-гідрофітів;
2) організми лімничної зони приурочені до товщі води в межах глибини ефективного проникнення світла. Цю глибину називають також компенсаційним горизонтом. Вона характерна тим , що тут процеси фотосинтезу збалансовані з процесами дихання. В загальному цей горизонт розташований на глибині, до якої проникає приблизно 1 /о усього сонячного світла. Угруповання лімничної зони складаються переважно з представників планктону (прикріплених до дна або розташованих на іншому організмі, а також організми, які живуть в намулі) та нектону (плаваючі організми, які не мають зв'язків з дном: риби, амфібії, великі плаваючі комахи і т.п.). Ця зона відсутня в невеликих дрібних ставках.
Літоральну і лімничну зони, товща води яких освітлена сонячним промінням, називають евфтотичною;
3) організми профундальної зони населяють дно і товщу води, куди не проникає сонячне світло. Це зообентос (наприклад, лежачі на дні двостулкові та черевоногі молюски), нектон тощо.
Рис. 7.7. Три головні зони в озері.
М.Ф. Реймерс ці зони із трьома рівнями освітлення поділяє на фотосферу (відповідає літоральній зоні), дисфотосферу (лімничній) та афотосферу (профундальній). Такий перехід по суті лежить і в зонуванні літобіосфєри.
Особливо слід відзначити озоносферу, яку ще називають озоновим екраном. Незважаючи на низький вміст озону в атмосфері, цей газ відіграє суттєву еколого-біологічну роль, активно поглинаючії короткохвильове ультрафіолетове (УФ) випромінювання Сонця. Озоновий шар, розташований в стратосфері на висоті приблизно 15-20 км (верхня межа його поширення 45 км), не лише визначає температурний режим стратосфери, але є і захисним щитом земних організмів, відхиляючи від них смертоносне ультрафіолетове випромінювання.
В останні десятиліття увага світової громадськості прикута до руйнування озонового шару, яке відбувається головним чином під впливом хлорфторвуглеводів (фреонів), які широко використовуються в побуті (холодильні установки, газове наповнення аерозольних балончиків). Ці сполуки (95% їх, як правило, попадає в повітряне середовище) під дією ультрафіолетового випромінення виділяють хлор, який і руйнує стратосферний озон. Цьому негативному процесу сприяють також і викиди реактивних літаків, ядерні викиди, розклад мінеральних добрив, які супроводжуються виділенням азоту і його окислів, також здатних руйнувати озоновий екран.
Як видно з рис. 7.5, життя з активним обміном речовин піднімається вверх від поверхні землі від ізотерми 0°С, або дещо нижчої температури переважно до 6 км по вертикалі. Отже, власне біосфера, або, як її називає М.Ф. Реймерс, еубіосфера – це шар активного життя, глибина якого на суші становить близько 12 км, а в межах океану – 17 км. Ця відстань значно менша, ніж передбачалося (20-22 і навіть більше).
В середньому шар планетарного життя сягає всього близько 20 км. Якщо зіставити розміри космосу і земної антропосфери, це нагадує целофанову плівку, яку так легко пошкодити.
Ще легше пошкодити біогеоценотичний покрив, який нагадує плівку ще меншої товщини, де навіть необережний дотик може порушити її цілісність. Адже товщина цього шару (надземної і підземної частин) для лісових біогеоценозів коливається в межах 20-60 м, а для лугових – від кількох дециметрів до кількох метрів.