Ноосфера й управління біосферою (частина 2)

М.Ф. Реймерс (1994), розмірковуючи над утопічністю ідей В.І.Вернадського, Е.Леруа і П.Тайяра де Шардена, і певною мірою російського релігійного філософа П.О.Флоренського (1882-1943), пише: "Мрія і віра, врешті-решт світлі, але надто далекі від реальності і недостатні ні як науковий прогноз, ні як визначення закону ноосфери, хоча сам закон ноосфери справедливий. Він точний у тому розумінні, що якщо людство не почне розумно регулювати свою чисельність і тиск на природу, узгоджуючись з її законами, біосфера у зміненому вигляді може зберегтися, але цивілізація, а не виключено і вид Homo sapiens, загинуть..." Лише гранична гуманізація суспільства (процес теж суперечливий), відносно безконфліктне його включення в систему біосфери, що грунтується на використанні лише приросту ресурсів, може врятувати людство. Управляти люди будуть не природою, а передусім собою (підкреслення М.Ф. Реймерса). І в цьому суть закону ноосфери".
Практично цих висновків дійшов у свій час і Ю.Одум (1971), аналізуючи Т.Мальтуса, який не міг у 1718 р. (рік видання його знаменитого "Досвіду про принципи народонаселення") навіть подумати, що факторами, обмежуючими зростання кількості людей на Землі, будуть не лише війни й епідемії, а надвиробництво енергії і пов'язане з ним забруднення середовища. Сюди додається ще й щільність населення (а вона значною мірою пов'язана із міським способом життя), яка позитивно корелює із ростом народонаселення.
Сьогодні називати біосферу ноосферою, здається, завчасно, оскільки в цілому в ній робиться більше "нерозумного", ніж "розумного". Але й чекати на щось краще не дає той же людський розум. Появляються різноманітні моделі біосферних явищ, процесів, систем (рис. 7.33, 7.34, 7.35, 7.36). Варто зупинитися хоча б на моделях майбутнього росту народонаселення, описаних Ю.Одумом, які він об'єднує у два основних "варіанти вибору" (рис. 7.37). У попередніх розділах описані моделі біогеоценозів, геохімічних кругообігів тощо. На рис. 7.38 зображено модель ноосферного управління міською екосистемою, яка складається з декількох блоків, передусім еталонного (якісне міське середовище, параметри якого нам відомі), реально існуючого (зафіксовані існуючими засобами кількісні показники), регулюючого, який тісно пов'язаний з управляючим, і які "підганяють" показники реального середовища до еталонного. За цією схемою, по суті, побудовані всі моделі регульованих екосистем (агрофітоценозів, садів, зрошуваних земель, культурних пасовищ тощо).

Рис. 7.33. Модель зимових кормових ланцюгів у Салікорнійських маршах (район затоки Сан-Франциско).

Рис. 7. 34. Модель, яка демонструє потік енергії і кругообіг поживних речовин, взятих окремо і разом.

Рис. 7. 35. Узагальнена схема системи з механізмами накопичення енергії.

Рис. 7.36. Модель земельного господарства, яка допускає зміни співвідношення природних й освоєних земель для визначення оптимального з точки зору середовища їх балансу в цілому (а); характеристичні криві, що ґрунтуються на даних, отриманих за допомогою моделі для гіпотетичного регіону з екстенсивним розвитком міст (б): 1 – загальна вартість; 2 – вартість засвоєних земель; 3 – вартість природи; 4 – вартість взаємодії.

Рис. 7.37. Два основних "варіанти вибору" для майбутнього росту населення. Модель 1 ймовірна хоча б частково або в локальних умовах, якщо допускається необмежений ріст, до тих пір доки щільність не "перескочить" деяку життєву ємність або межу. Модель 2 ймовірна, якщо є можливість різко обмежити швидкість росту до того, як почнуть виявлятися несприятливі ефекти скупченості, забруднення та надмірного витрачання ресурсів. Модель 3 – це регуляція співвідношення між наукою та технікою, необхідна для того, щоб здійснювати модель 1.

Рис. 7.38. Модель керованої міської екосистеми.

Діалектична взаємодія суспільства і біосфери в ході історичного прогресу людства поступово перетворюється на управління спочатку окремими елементами біосфери, потім її частинами і, нарешті, всією біосферою у планетарному масштабі. До практичного розв'язання останнього завдання людству ще далеко, але в теоретичному плані воно актуальне вже тепер. Однак без знання законів функціонування і розвитку екосистем неможливий перехід від стихійного впливу людини на біосферу до свідомого управління нею.
Ж.Б.Ламарк (1741-1829), немовби прослідковуючи перші наслідки промислової революції, яка тоді лише набирала розгону, писав у 1820 p.: "Можна, напевно, сказати, що призначення людини немовби полягає в тому, щоб знищити свій рід, попередньо зробивши земну кулю непридатною до життя". М.Ф. Реймерс вважає час написання цієї праці початком промислової революції, яка, на його думку, тривала приблизно 140 років (1820-1960 рр.). Як наслідок, звертає увагу автор, в Ламарка виникло загальне уявлення про біосферу, чіткіше сформульоване Е.Зюссом і кінцево оформлене в працях В.І.Вернадського в першій половині XX ст. Теоретична думка, як бачимо, націлена не на руйнування, а на збереження середовища життя людини, яка, як розумна істота, як вид Homo sapiens – навряд чи погодиться піти на самознищення.
Тому наш час планетарних потрясінь є й часом становлення екологічної самосвідомості людини. М.К.Реріх (1874-1947), який вмів відчувати природу планети усім своїм єством, писав, що, на жаль, міркування ощадливого ставлення до природи не можна ні нав'язати, ні прищепити силою; лише само по собі воно може ввійти в ужиток кожного і стати непомітним, але надмірним стимулом творчості. В цих словах закладена величезна сила творення розумної біосфери – ноосфери. І про це мають дбати як послідовники матеріаліста В.І.Вернадського, так і послідовники ідеаліста П.Тайяра де Шардена.