Образ Івана Мазепи
X
Кожне історичне явище, кожна історична постать не монолітний бльок, який треба оцінювати, як цілість, а не в окремих складових елементах. Так само не можна остаточно судити внутрішню політику Мазепи, як і його моральне обличчя, відірвавши ці моменти від останнього акту життя гетьмана. «Щоби мати дійсну уяву про людей, – писав Гете, – треба їх знати на заході життя». На заході свого життя лис і вовк заговорив, і не тільки заговорив, а підняв діло, як лев. Перед цим останнім актом Мазепи відходить на дальший плян усі инші риси його натури, рівно як і инші моменти його діяльности.
«Мы получили письмо ваше о нечаянномъ никогда зломъ случае измт>ны гетманской», – писав цар до Мєншікова, одержавши першу вістку про з'єднання Мазепи з Карлом. «Гетьманъ Мазепа, забывъ страх божій, изъмЪнилъ нам», – твердить цар кілька день пізніше в листі до полтавського полковника. «Изменникъ, богоотступникъ, воръ... для собственной своей тщетной славы і властолюбія учинилъ, а шведа для того въ Украйну призвалъ, дабы поработить сей малороссійскій народъ...»
Такі – квітки царської літератури негайно по викриттю Мазепиної задуми. Читаючи цю літературу, сучасники мусіли – а на це й розраховувала царська канцелярія – винести переконання, що вчинок Мазепи був не тільки огидливий, але й щось нечуване в історії, щось виїмкове, якийсь акт антихриста... Наслідки царської пропаганди, вживши сьогоднішнього терміну, були потрясаючі по свому ефекті: не тільки сучасники на Україні повірили цій пропаганді, але й уся майже українська історіографія пішла слідом царської пропаганди, або повторюючи її сліпо, або в кращому випадку обгортаючи українсько-шведський союз «загадковістю».
Історично все це не видержує жодної критики. Ані «нечуваного», ані «загадкового» в акті Мазепи не було, а був цей акт лише останнім кінцем у ланцюгу, що тягнеться від часів Хмельницького.
Бандура I. Мазепи. Малюнок
Одним із найщиріших актів українського народу був переяславський акт. Україна по шістьох роках крівавої боротьби, що потрясла до глибини краєм, пішла з відкритим серцем на союз із Москвою, якій принесла знамениту програму для перебудови сходу Європи, програму, що в разі здійснення заощадила б європейському сходові потоків крови.
Відстала культурно й політично Москва не зрозуміла програми Хмельницького, що була програмою всієї української політичної думки. Кнут, Сибір, жорстокі воєводи, хитрі крутії дяки, Андрусово – ось що дала Москва Україні у відповідь на її далекосяжну програму, однаково корисну й Київу й Москві. Не дивно, що всі гетьмани, починаючи вже від першого після віленського конгресу, шукали змоги або зовсім розпрощатися з Москвою, або принаймні! зробити свій союз із Москвою найменш шкідливим для краю. Москва всіми способами піддержувала кандидатури на гетьманів нібито найбільш їй вірніші людей, але даремно. Діставши булаву, ці вірні люди, за якийсь час, починали «шататися» і вкінці робилися «ворами» та «изменниками». Мав повну рацію цар Петро, коли з серцем проголосив у червні 1723 року, що «всі гетьмани були зрадниками і від цього держава (московська) багато терпіла лиха». Ціла-бо українська політична традиція, через московську зажерливість, кидала на «воровство» людей, якщо вони ставали на чолі.
Людина, яку, здається, найменше можна обвинувачувати в ідеалістичному розумінні історії, – Карло Маркс одного разу мусів сконстатувати: «Традиція попередніх генерацій це – кошмар, який тяжить як гора на думці живих людей». Ця традиція не обманула й Мазепи, як не обманула б і иншого на його місці. Тільки попередники Мазепи, не маючи його здібностей, не могли б так поставити справу, як він.
Ледве чи инший гетьман міг би двадцять років зміцнювати Україну, готуючись до зриву, коли на московському троні сидів Петро. Петро, очевидної теж був під впливом традиції, московської традиції, він теж був прямим продовженням попередньої доби. Тільки його методи були рішучіші й, скажемо, геніяльніші. Тому боротьба з ним мусіла мати зовсім відмінний характер, ніж з його батьком Олексієм чи братом Федором. Це був ураган, порівнюючи з легким вітром його попередників, який нісся на Україну. Гідно зустрінути цей урагані могла тільки виїмкова людина. Якби супротивником останнього московського царя й першого російського імператора була инша людина, як Мазепа, московсько-український конфлікт при появі Карла XII теж певно виникнув би, тільки вельми швидко скінчився б і то звичайною поліційною операцією.
Але доля поставила супротивником Петра Мазепу, й конфлікт набрав характеру справжньої античної трагедії. Москва й Київ зударилися з такою силою, що відгуки цього зудару чути аж до наших днів.