Шевчук В.О. (ред.)

Микола Садовський над могилою Івана Мазепи

Микола Садовський і над могилою Івана Мазепи

Загадка могили Івана Мазепи, як це видно з передрукованого уривку монографії доктора Василя Луціва під назвою «Життя і смерть гетьмана Мазепи на чужині» («Літературна Україна» від 29 листопада 1990 р.) чекає від наших сучасників своєї розгадки. Цьому може прислужитися забуте нашою наукою джерело, в якому засвідчено, що могила Івана Мазепи в 70-х роках XIX ст. ще перебувала в церкві монастиря в Галаці (тепер Румунія). Йдеться про спогади великого українського театрального діяча Миколи Садовського «Спомини з російсько-турецької війни 1877-1887 pp.», опубліковані друкарнею товариства «Час» у Києві 1917 року.
Сталося так, що Микола Тобілевич (1856-1933) задовго до свого вступу на професіональну сцену під псевдонімом Садовський (1881 р.) пішов на російську військову службу (січень 1877 р.) у 56-й піхотний Житомирський полк, що дислокувався на території колишньої Бессарабії, а тепер Молдови – в місті Бендерах. Саме з цього міста виступив у квітні 1877 року у похід на російсько-турецьку війну.
Зі спогадів М. Садовського не видно, чи усвідомлював він у той час, що перебував на терені, який став останнім пристановищем Івана Мазепи, що тут, а точніше у селі Варниці поблизу Бендер, гетьман відійшов у вічність 21 вересня 1709 року і десь там був тимчасово похований. Нічого, мабуть, тоді ще не знав М. Тобілевич і про перезаховання Івана Мазепи, а тому й не виявив спроб шукати в цих місцях слідів свого великого земляка.
Зате доля зовсім випадково навела рядового солдата Миколу Тобілевича на місце останнього спочинку Івана Мазепи. Через сорок років після цієї події він, уже славнозвісний корифей українського театру Микола Садовський, переживаючи хвилюючі хвилини піднесення національного відродження внаслідок Лютневої революції 1917 року, напише рядки,, які не можуть і нас сьогодні не схвилювати. Ось ці рядки:
20 квітня (1877 р. – Р. П.) ми перейшли молдаванський кордон біля Баштажаки і через два тижні прийшли в Галац. Тут відпочивали кілька день.
Блукаючи від нудьги по місті, я зайшов у галацький собор. Роздивляючись його архітектуру ти убрання, я запримітив чиюсь гробничку, на яку, увійшовши, не звернув навіть уваги. Гробничка стояла одиноко, мов сирітка, праворуч як увійти в церкву. Я підійшов. Роздивляюсь. Біла, невеличка, завбільшки як скриня на колесах, гробниця з мідною дошкою зверху і навколо мідними латинськими літерами напис: «Іван Степанович Мазепа, гетьман славного низового війська Запорозького і всеї України (11) року божого...» Неначе хто обухом ударив мене в чоло! Я остовпів. Коли б зненацька, серед чистого ясного Дня гримнув грім і блискавка упала на землю біля моїх ніг, здається, не так би мене здивувало, як те, що я побачив. Не вірю своїм очам. Читаю знов. Так. Вірно. Він! Де фарб набрати, щоб змалювати, де слів достати, щоб з'ясувати ті почуття, які опанували тоді всю істоту! Боже мій! Боже мій! Скільки важких думок зразу налетіло і роєм обсіло мою голову!
Ти, славний гетьмане, ти, останній нащадку колишньої вільної, багатої, свободолюбної України! Ти, поборнику святий, що не хотів себе лічити рабом серед зграї донощиків, блюдолизів, підніжків, грязі і рабів! Се ти! Так ось де ти знайшов собі місце довічного покою! А нас, дурнів, учать історії грецької, римської, середньовічної і т. ін., а своєї дасть Біг! Через те й не знаємо про твою вічну оселю! Аж вона ось де!.. І я низько вклонився гробниці того славного патріота, що бажав здобути щастя, і волю, і честь своїй рідній, бездольній країні і, знесилившись у тяжкій боротьбі, поліг у далекій чужині, анафемою затаврований.
Спасибі тобі, Карле XII, що знайшов задля безталанного вигнанця таке захисне, безпечне місце. Спи спокійно вічним сном тепер, старий батько гетьмане! Не бійся, ніхто-ніхто тут не посміє турбувати твої старечі кості. Ніхто тут не зруйнує твоєї убогої оселі, як зруйнували твій розкішний палац у Батурині (12). За те, що колись батько Богдан помагав молдаванам здобувати собі самостійність (13), вони вдячно подарували тобі, старий батьку гетьмане, клаптик земельки і тим захистили від потали твоє тіло! А поталу придумав землячок!..(14) Нема гірш, як зрадник свій. На тім світі великий'праведний судія розсудить Петра, Івана і Павла (15).
І ще раз глянувши на дорогу і святу могилу, я вийшов із церкви, повний тяжких дум, які не покидали мене увесь той день. Безталанна ти, моя рідна Вкраїно! Кому ти тільки не помагала здобути волю і самостійність. Кого ти не підтримувала будити національні почуття та виробляти національну культуру?
Усім. І ляхам, і москалям, і молдаванам (16). От і тепер, сидячи сама в неволі, в тяжкім ярмі, виставила синів своїх, недобитків, визволяти далеко вільніших за тебе болгар із турецької неволі! А хто тобі допоможе скинути з своєї шиї те тяжке ярмо, яке необачно наділа собі ще за часів Богдана? Хто допоможе тобі здобути волю, – як ти помагала?! Ніхто! Ніхто! Про тебе вже забули всі. Навіть синів твоїх, підлітків, у школі чужиничній навчають, що тебе ніколи и не було, а так собі, мовляв, – клаптик російського народу (17), історичними хибами одірваний від своїх, а потім волею божою вернувся знов до своєї рідної російської хати. Діти малі нерозумні вірять байці!..
Але думи і пісні твої, що зосталися нам на споминки, свідчать про твою славу колишню, моя нене! Вони кажуть нам правду святу, що ми є й були нація! Вони кричать, вони квилять, вони клекочуть клекотом орлиним до щирих синів занедбаної України, що скривдженим синам її пора перестати у наймах жити, а, обнявши найменшого брата, поруч із ним своїй рідній неньці пора вже служити!
Такі тяжкі думи і питання давили весь той день мій мозок».

Похід шведів через Україну. Малюнок

Микола Садовський свого часу не міг ще знати історії з могилою Івана Мазепи, принаймні настільки, як ми знаємо тепер, але свідчення його щодо розташування тієї могили винятково цінне. Не кажучи вже про ті рефлексії, що зринули в уяві великого нашого митця над забутою могилою.

Ростислав Пилипчук