Вашингтонська конференція та її рішення

§7. Утворення Ліги Націй

Вашингтонська конференція та її рішення

Вашингтонська конференція була скликана з ініціативи Сполучених Штатів Америки і відкрилася 12 листопада 1921 р. До участі у її засіданнях були запрошені 9 держав: США, Великобританія, Японія, Франція, Італія, Бельгія, Голландія, Португалія, Китай.
Метою роботи конференції проголошувалось обмеження озброєнь. її учасники відмовились від таємної дипломатії і усі засідання проводили відкрито. Державний секретар США Хьюз, котрий головував на Вашингтонській конференції, запропонував усім країнам припинити будівництво потужних військових суден, частину кораблів роззброїти і об'єднати зусилля для вирішення «тихоокеанської» та «далекосхідної» проблем.
Гострі дискусії під час засідань засвідчили, що між учасниками конференції існували значні розходження щодо питань роззброєння. Так, Великобританія погоджувалася скоротити свій військово-морський флот за умови обмеження чисельності французької армії. Франція не погоджувалася з цим, посилаючись на реальну загрозу більшовизму. США підтримали Францію. Інші держави також не виявляли бажання серйозно скорочувати збройні сили.
На Вашингтонській конференції було підписано три угоди. 13 грудня 1921 р. США, Великобританія, Франція і Японія підписали «Трактат чотирьох держав», який гарантував безпеку острівних володінь цих країн у Тихому океані. Загалом договір сприяв стабілізації становища у Тихоокеанському регіоні.
Більшовицький уряд заявив, що він не визнає рішень Вашингтонської конференції, оскільки Росію і Далекосхідну республіку не запросили до участі у її роботі.
6 лютого 1922 р. було підписано договір п'яти держав (США, Великобританії, Японії, Франції та Італії) про обмеження морських озброєнь. Держави зобов'язувались не будувати лінкори тоннажністю більше 35 тисяч, проте ніяк не обмежували тоннаж крейсерів і підводних човнів. Заборонялося будувати нові військово-морські бази і посилювати берегову охорону.
На суттєві поступки при підписанні цього договору погодилася лише Великобританія. Проти обмежень лінійного флоту протестувала Японія, але її претензії були відхилені.
Особливу увагу Вашингтонська конференція приділила ситуації в Китаї, який не підписав Версальського договору і вимагав повернення територій, переданих у володіння Японії. У Китаї розгортався національно-визвольний рух – «рух 4 травня». США підтримували цей рух, розраховуючи таким чином послабити вплив на Китай інших держав і реалізувати свої далекосяжні зовнішньополітичні плани.
Британська дипломатія намагалася зберегти традиційні інтереси в Китаї і розраховувала на досягнення домовленості з Японією.
6 лютого 1922 р. дев'ять держав-учасниць конференції підписали останній договір, який проголошував принципи територіальної цілісності і суверенітету Китаю, забезпечення його розвитку та організацію життєздатного державного апарату.
Японія відмовлялася від монопольного впливу на Китай і зобов'язувалася повернути йому колишні німецькі концесії у Шаньдуні, а також вивести звідти свої війська. Проте залишався іноземний контроль над китайськими митницями. Японські війська не виводилися із Південної Маньчжурії, територія якої була використана пізніше як плацдарм для розгортання японської експансії на Далекому Сході.
У 1922 р. Японія вивела свої збройні сили із Східного Сибіру і більшовицький режим встановив свій контроль над Далекосхідною республікою.
Процеси післявоєнного мирного врегулювання привели до утвердження цілого комплексу заходів і угод, відомих в історії як Версальсько-Вашингтонська система. Договори, підписані під час Вашингтонської конференції, мали на меті розв'язати суперечності на Далекому Сході і на Тихому океані в інтересах провідних держав світу, зокрема США. Це був переділ сфер впливу на користь сильніших, пошук нового зовнішньополітичного курсу великих держав.
Суперництво між США, Великобританією та Японією серйозно змінило попередні задуми учасників Вашингтонської конференції. США вдалося реалізувати принцип «свободи морів», потіснити Великобританію у традиційних сферах впливу, обмежити японські домагання у Китаї і утвердити принцип «рівних можливостей». Японія зберегла достатньо сильні позиції на Далекому Сході й на Тихому океані, що визначило її політику жорсткого протистояння інтересам США та інших держав у цьому регіоні і врешті-решт призвело до військових конфліктів.
Система мирних договорів, які по суті були тимчасовими компромісами між великими державами, не була життєздатною і перебувала під загрозою розвалу. Вона породила нові протиріччя між переможцями і переможеними, між державами Антанти та їх союзниками.