Відновлення незалежності Польщі після Першої світової війни. Польсько-українська війна

Розділ 5. Країни Східної Європи
§20. Польща у міжвоєнний період

Відновлення незалежності Польщі

До першої світової війни польські землі входили до складу Німеччини, Австро-Угорщини й Росії. У роки війни російська частина Польщі була окупована австро-німецькими військами. Окупаційні уряди обіцяли Польщі незалежність, а Російська імперія офіційно оголосила її своєю автономією. Після жовтневого перевороту 1917 р. Польща відновила свою незалежність. Держави Антанти підтримали її, оскільки вбачали в Польщі своєрідний бар'єр проти поширення більшовизму в Європі.
Тимчасовим комендантом і головнокомандувачем збройними силами Польщі в листопаді 1918 р. став Юзеф Пілсудський (1867-1935). Ще під час війни він сформував польські національні легіони, які були частиною австрійської армії. Коли німецький блок почав розпадатися, Ю. Пілсудський налагодив стосунки з представниками Антанти. Це дало привід для його арешту й ув'язнення. Після Листопадової революції в Німеччині він був звільнений.
Головою першого уряду незалежної Польщі став член Польської соціалістичної партії (ПСП) Е. Морачевський. Його кабінет розпочав підготовку виборів Установчого сейму, прийняв декрет про 8-годинний робочий день. Установчий сейм повинен був провести соціальні й економічні реформи. Для захисту держави створювалася народна міліція.
26 січня 1919 р. на території колишнього Королівства Польського й Західної Галичини пройшли вибори до Установчого сейму. Сейм схвалив «малу» конституцію, яка створювала законодавчу базу для політичного режиму Ю. Пілсудського. Партія національних демократів (ендеки) і пілсудчики у своїй діяльності спиралися на земельну аристократію. Вони виступали проти запровадження 8-годинного робочого дня, соціального страхування тощо. Національні демократи вважали недоцільним турбуватися про політичні права національних меншин, які становили 44% усього населення Польщі.

Польсько-українська війна й завоювання західноукраїнських земель

Увечері 31 жовтня 1918 р. група українських військових старшин на чолі з сотником січових стрільців Дмитром Вітовським захопила владу у Львові. 1 листопада на ратуші міста було піднято український національний прапор, всі державні установи опинилися в руках українців. Між українськими і польськими збройними силами зав'язалися бої. За таких обставин 13 листопада було утворено Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР) і затверджено її уряд – Генеральний секретаріат. Поляки Львова отримали значну підмогу із Центральної Польщі. 22 листопада 1918 р. українські війська змушені були залишити місто. Новою резиденцією уряду ЗУНР стало місто Станіслав. До лютого 1919 р. військові дії здебільшого велися на території Східної Галичини між Українською Галицькою армією і дислокованими тут польськими військами. Однак з березня 1919 р. проти армії ЗУНР були кинуті сили корпусу генерала Ю. Геллера, сформованого з польських військовополонених у Франції. 60-тисячним військом керували переважно французькі офіцери. У травні галичани змушені були відступити до річки Збруч. Згодом командувач Галицькою армією генерал Олександр Греков організував вдалий контрнаступ у районі Чорткова. Проте зовнішньополітична ситуація складалася не на користь Галицької армії. 16 липня 1919 р. підрозділи УГА переправились через р. Збруч і перейшли на землі Східної України.