Становище Китаю наприкінці Першої світової війни

§31-32. Китай у міжвоєнний період

Становище Китаю наприкінці Першої світової війни

Китай, територія якого становила 9600 тис. кв. км, а населення перевищувало 420 млн. чол., наприкінці першої світової війни був відсталою напівколоніальною країною.
У багатьох районах Китаю існували общинні землі, родові, храмові, монастирські та інші види земельної власності. Адміністративна, економічна та судова влада належала великим землевласникам. Основна маса селянства орендувала землі у власників, сплачуючи їм 50-80% урожаю у вигляді продуктової ренти. У І районах культивування технічних культур розвивалась грошова рента. Окрім цього, існували численні місцеві податки. Широкого розповсюдження в Китаї набула боргова кабала, внаслідок якої селяни продавали членів своєї родини в рабство за несплачені податки та орендну плату.
Китай поставляв на світовий ринок шовк-сирець, тютюн, чай, сою та інші сільськогосподарські продукти. Проте успішному розвитку сільськогосподарського виробництва заважали середньовічні пережитки, які гальмували соціально-економічний поступ селянства.
Формально Китай був незалежною державою. Насправді ж, внаслідок англо-китайської війни 1839-1842 pp. та англо-франко-китайської війни 1856-1860 pp., йому було нав'язано кабальні договори, згідно з якими значні китайські території передавались в оренду європейським державам строком на 99 років. Наприкінці XIX ст. в Китаї посилилася експансія американського, японського та німецького капіталів, країну було поділено на сфери впливу багатьох держав. Крім того, в Китаї існували так звані «відкриті порти», де іноземці мали свої поселення (сетльменти), які користувалися правом екстериторіальності. У цих «державах в державі» іноземці мали свою адміністрацію, військо, поліцію, військово-морський флот, які не підлягали китайським законам.
Таким чином, фабрики та заводи, залізниці, судноплавні компанії були зосереджені в руках іноземців. Англійський Гонконг-Шанхайський банк фактично здійснював функції державного банку Китаю. У Північному Китаї велика роль належала японському «Часон Банку».
Зовнішня торгівля і митні збори також були у віданні іноземного капіталу. Численні пільги щодо митних податків, обумовлені нерівноправними угодами, надавали значні переваги іноземцям у порівнянні з китайськими підприємцями та купцями. Скорочення імпорту європейського капіталу і товарів під час першої світової війни сприяло прискореному розвитку національної промисловості в Китаї. Особливо швидкими темпами розвивалася легка промисловість: текстильна, харчова та ін. В центральних районах Китаю переважала мануфактурна промисловість. Ручна праця безроздільно панувала у гончарному виробництві, виробництві знаменитої китайської порцеляни, бавовни, шовкомотальній та шовкопрядильній промисловості. Вироби з рисової соломки та бамбука, парасольки, віяла, різьба по каменю, дереву та слоновій кості, які становили вагомий відсоток китайського експорту, були виключно продуктами широко розповсюдженої кустарної промисловості.
Щодо важкої промисловості, то в Китаї деякого розвитку набула лише видобувна галузь. До того ж найбільші підприємства належали не китайським, а іноземним підприємцям. Продукція цих підприємств вивозилася, головним чином, до Японії.
Китайська делегація, що прибула на Паризьку мирну конференцію, розраховувала на повернення Китаю значних німецьких володінь у провінції Шаньдун, які під час війни завоювала Японія. Проте держави-переможниці, скориставшись політичною роздробленістю Китаю, залежністю його уряду від численних іноземних радників, знехтували інтересами китайського народу. Колишні німецькі володіння було передано Японії, що викликало у Китаї масове невдоволення.