Гайдамаччина. Кінець Польщі (частина 2)

22. Гайдамаччина. Кінець Польщі (продовження)

Потім знову дуже сильна гайдамаччина і повстаннє народне було в 1750 р., а ще більше в 1768 р. Се було найбільше і звалось Коліївщиною. Описав її Шевченко з того, як люде про неї повідали. Пісень про неї чимало зложено. Тоді Поляки пробували в Київщині унію завести, а православні не давались. У медведівському монастирі коло Чигирина в послушниках був Запорожець Максим Залізняк, так він зібрав запорозьку ватагу та з нею пішов на Україну панів бити. Сила людей тоді повстало. Пішла поголоска, що від цариці Катерини прийшла така "золота грамота", аби люде на Україні повставали та побивали Ляхів та Жидів. Стали пани та Жиди тікати, ховатись по сильнійших кріпостях. Найбільше поховало ся в Умани. Але сотник – старший над двірськими козаками уманськими – Іван Гонта до гайдамаків пристав: думав, що прийшов час Україну визволяти, та що Москалі в тім будуть Українцям помагати. Тоді гайдамаки здобули Умань й побили чимало Поляків та Жидів – хоч і не було воно так страшно й кріваво, як то люде потім оповідали. Але тим часом король польський знов удавсь до цариці Катерини, просив військо на гайдамаків прислати. Гайдамаки сподівались, що росийське військо буде їм помагати і самі до нього йшли, як їх кликали. Москалі ж їх ловили та Полякам віддавали, а ті нелюдськими карами карали: стинали, руки, ноги рубали. З Ґонти, кажуть, шкуру з живого здерли. Так повстаннє й задавили.
Скоро одначе прийшов кінець і Польщі. Сусідні держави – Росія, Австрія і Прусія – бачили, що вона ослабла, не має ні війська, ні якої сили, і самі польські пани за гроші готові кождому на Польщу помагати
– так зледащіли. От і змовились розібрати між себе польські землі. В 1772 р. зробили так: Росія взяла Білорусь, Австрія – Галиччину, Прусія
– землі коло Балтійського моря. Иньші землі, в тім і Волинь та Київщина, зістались при польськім королі. Але двадцять літ пізнійше (1793 р.) Росія змовила ся з Прусією і знова від Польщі землі забрали. Росія собі тоді взяла Волинь. Поляки зробили повстаннє, але те повстаннє росийські війська задавили, і по тім сусіди поділили Польщу до решти. Не стало Польщі зовсім.
Але хоч не стало Польщі, то Українцям не стало через те лекше, особливо в тих землях, що перейшли до Росії. Польські пани далі панували над українським селянством, а навіть панованнє їх стало ще тяжше, бо тепер поліція й військо росийське чи автрійське тяжко карали селян за кожний непослух панам. На панів-поміщиків росийске правительство дивилось як на сторожів порядку, опору держави, і готове було задавити всяке противленнє їм з боку українського селянства. Стало панам ще ліпше та безпечнійше, як за Польщі, а людям – ще гірше. Як то в пісні співаєть ся:

Була Польща, була Польща, а стала Росія,
Не заступить син за батька, а батько за сина.

Селяне памятали свобідні часи й хотіли вернуть козаччину, щоб вирвати ся з панської власти. Як була війна з Наполеоном, і потім за польського повстання (1831) правительство кликало в Полтавщині добровольців, аби в козаки йшли, й обіцяно було, що за те в козаках зістануть ся, не будуть рекрута давати. Багато йшло через се в козаки, але потім тих козаків на Кавказ погнали та й там оселили. В Київщині, як Кримська війна була (1855 р.), так люде просили ся в козаки: надіялись, що потім будуть вільні від панщини. Але не справдилось те все.
В Австрії вже цісар (імператор) Йосиф, скоро по тім як Галиччину під Австрію взято, хотів селян з підданства увільнити, і дещо вже зробив для їх полегкости. Але він скоро вмер, і се діло по нім припинилось: аж у 1848 р. скасовано панщину в Галиччині та на Буковині. В Росії ж тільки в 1861 р. селяне з кріпаків стали вільними людьми. Правда і в Галиччині, як і на тій Україні, що в Росії, і потім до тої волі багато ще де чого бракувало та бракує й досі її – аби селянин справді був вільним і міг жити по людськи, але в порівнянні з попереднім була то й велика зміна на краще.