Богдан Хмельницький (частина 1)

Богдан Хмельницький (частина 1)

Прадавня Київська земля, якою управляли князі Володимирового дому, обмежувалась на півдні річкою Россю. Простори на південь за Россю, починаючи від Дніпра на захід до Дністра, випадають з наших історичних джерел. Наш давній літописець, перелічуючи віття слов'яно-руського народу, вказує на угличів і тиверців, поселення яких сягали аж до моря. Угличі уявляються народом численним, таким, який мав чимало міст. Безліч городищ, валів і могил, що покривають сучасну Південно-Західну Росію, свідчить про заселеність цього краю з сивої давнини. Майже незрозуміло, яким чином київські, волинські і галицькі князі, які володіли багатьма містами, що виникали одне за одним у їхніх князівствах, розташованих у північній частині теперішньої Київської губернії, на Волині й Галичині, випустили з рук такі родючі сусідні землі. З наших літописів ми довідуємося, що язичницькі князі вели вперту війну з угличами. Ламаючи сильний опір, князі долали їх, брали з них данину, а потім, з часів Володимира, угличі разом зі своїм краєм ніби щезають кудись. Тільки в ХІІІ столітті, за князювання Данила, в краю між Бугом і Дністром з'являються якісь загадкові бологовські князі, що володіли містами і поладнали з татарами, які їх підкорили. В так званому Литовському літописі ми віднаходимо туманне повідомлення, що в XIV столітті Ольгерд, підкоривши Поділля, виявив там місцеве населення, яке жило під керівництвом отаманів. Із польсько-литовських джерел дізнаємось, що в XV столітті теперішній край Південно-Західної Росії був уже значно заселений, поспіль до самого моря; у південних його частинах були просторі володіння знатних родів: Бучацьких, Язловецьких, Сенявських, Лянскоронських та ін. На родючих землях бурхливо розвивалося рільництво і тваринництво; велась постійна торгівля між Грецією і Сходом; ходили купецькі каравани до Києва.
Але після зруйнування Грецької імперії і після заснування в Криму хижацького царства Гіреїв нескінченні грабунки і набіги татар не допустили вільного мирного розвитку життя цього краю і викликали необхідність в ньому населення із суто войовничим характером. Наприкінці XV століття на Русі був запроваджений польський звичай віддавати міста з поселеннями під управління осіб знатного роду, яких звали старостами. На початку XVI століття з'являються староства черкаське і канівське, а в них військова верства, яка звалася козаками. Саму країну, яку займали ці староства, назвали Україною; назва ця поширюється на весь простір до Дністра, саме на землі давніх угличів і тиверців, а потім, з розвитком козацтва, поширилась і на Київську землю, і на лівий берег Дніпра.
Ми вже пояснювали походження слова «козак» в життєписі Єрмака. Становище Південної Русі було таким, що тут козак, ким би він не був, спочатку мав стати воїном. Черкаські й канівські старости, а за ними й інші старости в Південноросійському краї, наприклад, хмільницькі й брацлавські, для безпеки своїх земель з необхідності вимушені були запровадити з місцевого населення військовий прошарок, завжди готовий до відбиття татарських наскоків. Разом з тим необхідно було надати цій верстві права і привілеї вільних людей, тому що в тодішньому розумінні воїн повинен був користуватися становими перевагами перед землеробами. Організаторами козацького стану на початку XVI століття виступають переважно дві особи: черкаський і канівський староста Євстафій Дашкович і хмільницький староста Предислав Лянскоронський.
Одначе в той час, коли власне на Україні формувався місцевий військовий стан із назвою козаків і перебував під керівництвом старост, виникло й в інших місцях Південної Русі прагнення людей стати козаками. Саме так, з Києва плавали вниз за течією Дніпра по рибу промисловики і також називали себе козаками. Вони, займаючись промислом, були водночас і військовими людьми, тому що перебування їх в пониззі Дніпра для заняття своїм промислом було не зовсім безпечним і вимагало з їхнього боку вміння володіти зброєю для свого захисту від раптового нападу татар.