Примхи розвитку екології

2.2. Примхи розвитку екології

Бурхливий розвиток екології останніми десятиліттями сприяв надзвичайно глибокому оновленню цієї дуже давньої царини знань. Дехто взагалі вважає, що вона невдовзі займе становище лідера сучасних наук (хоча, на наш погляд, ними вже стали нанонауки).
Не буде перебільшенням стверджувати, що екологія "існувала завжди". Первісна людина померла б від голоду без необхідних знань про особливості поведінки дичини, якби не мала отриманого від предків і набутого самостійно досвіду "взаємовідносин з довкіллям". У наукових працях учених усіх давніх цивілізацій зустрічаємо чимало цікавих даних про вплив на рослини і тварини кліматичних змін, про особливості відомих їм живих істот, ознаки пристосування до умов середовища проживання тощо. Пропонуючи свою "екологію", Е. Геккель мав на увазі не лише поглиблення таких досліджень, а й перехід до пошуків і формулювання основних законів взаємодії живого з довкіллям, а відтак, до використання їх на практиці.
Екологія довго розвивалася як частина біології – загального вчення про світ живого. Не виокремлюючись істотно з неї, за сотню років вона тричі змінила парадигму (вихідний принцип, основу міркувань і досліджень).
На першому етапі (до 30-х років XX ст.) екологія спиралася на визначні праці Ч. Дарвіна, О. Гумбольдта, К. Рульє, Е. Геккеля, І. Сент-Іллера та багатьох інших великих вчених і концентрувалася на дослідженні впливу фізичних (температура, світло тощо) і хімічних (склад води та ін.) чинників довкілля на життєдіяльність окремої особини чи цілого виду. Екологія тимчасово звузилася до аутоекології, або аутекології (екології особини), що тоді було перевагою, а не вадою. Вчені використали всю могутність наукового методу досліджень, додавши до загального ознайомлення і спостережень обмірковані наперед порівняно точні досліди з вартими довіри результатами (наприклад, про вплив мінеральних добрив на розвиток рослин і кінцевий врожай).
Екологи тих часів були малопомітними представниками "чистої" науки. Громадськість мало цікавилася їхніми спостереженнями, дослідами і науковими працями. Вперше на екологів звернули увагу у зв'язку з їх спробами "зберегти природу", створити захищені зони і національні парки для порятунку рослин і тварин, яким загрожувало зникнення. Завдяки підтримці журналістів і частини політиків їм таки дещо вдалося, адже з'явилися не лише перші заповідники, а й закони і правила щодо рибальства і полювання.
Другий етап був порівняно нетривалим і стосувався дослідження великих груп організмів (популяцій та їх об'єднань) під кутом аналізу взаємодії окремих особин і популяцій різних видів істот. Прикладом є проблема взаємовпливу хижаків та їхньої здобичі, видів-продуцентів (зелених суходольних рослин, водоростей тощо) і видів-споживачів (комах, тварин, риб тощо). Лідером серед усіх царин екології стала популяційна екологія (або демекологія). Великою заслугою цього етапу розвитку екології є залучення такого могутнього інструменту, як вища математика (насамперед диференціальних рівнянь). Вперше екологи дістали змогу теоретично моделювати розвиток подій у живому довкіллі, робити передбачення (на жаль, надто спрощені й не досить точні).
Третій етап розпочався після Другої світової війни, коли домінуючим стало уявлення (сучасна парадигма) про "пов'язаність усього з усім". Було, хоч і з запізненням, усвідомлено необхідність одночасного і якнайточнішого врахування як взаємодії між собою та з речовинним довкіллям усіх видів і варіантів живого довкіл так і змін природного середовища внаслідок розвитку сфер Землі, впливу на нього людської діяльності.
Необхідність такого розширення сфери екологічних досліджень розуміли й раніше окремі видатні вчені, які задовго до початку третього етапу вели дослідження на "синекологічному" рівні. Серед таких геніїв – наш земляк, нащадок запорізьких козаків В. Вернадський (1863-1945), який був першим керівником Академії наук України і засновником не однієї – кількох сучасних наук (геохімії, біогеохімії, радіогеології та ін.)! Великий внесок у природознавчі дослідження зробили його сучасники фітоекологи Г. Висоцький (1838-1940) і П. Погребняк (1900-1976).
Не можна не згадати й англійця А. Тенслі, який у 1935 р. запровадив у вжиток поняття "екосистема", узагальнивши розпочаті до нього поглиблені дослідження характеристик екосистем (ланцюгів живлення і пірамід мас та енергій, ролі продуцентів, консументів і редуцентів тощо).
Синекологія – вчення про взаємодію популяцій між собою і найближчим довкіллям – швидко поступилася першістю глобальній екології, об'єктом вивчення якої є вся біосфера (точніше – систем людства, інших живих істот і навколишнього середовища). Водночас виникли й почали стрімко розвиватися десятки(!) галузей, розділів, підрозділів сучасної екології. Не лише становлення, а й поділ та найменування цих вужчих чи вузьких напрямків екології тривають безперервно. Одні фахівці стверджують, що їх налічується близько інші обгрунтовано доводять, що набагато більше. Проте для нас важливішою є та обставина, що серія грандіозних техногенних екологічних катастроф післявоєнного періоду підготувала грунт для належного сприйняття книг американця Ю. Одума (найвідоміша двотомна "Екологія") і перетворення екології на важливу для практики науку й гасло, заклик до подолання значної частини загроз існуванню людства.